Головна Українські традиції Свята громадських об 'єднань
   

СВЯТА ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ

БРАТЧИНА – традиційне зібрання членів міських (цехових) корпорацій та сільських громад, одна з форм колективного дозвілля, святкового спілкування людей старшого покоління. У давньоруські часи мала певні адміністративно-судові права щодо своїх членів. Будучи загальногромадською подією, братчина, проте, мала обмежене коло безпосередніх учасників,– як правило, голів сімей, повноправних членів громадського сходу. Братчина збиралася на церковному дворищі (цвинтарі) у найбільш важливі святкові дні. Основним призначенням братчини було вшанування свого святого, колективне звернення до нього як до покровителя за допомогою і благословінням в усіх справах громади. Обов'язкові елементи братчини – колективний молебень на честь святого та спільне застілля, яке влаштовувалося у складчину. Рішення про проведення братчини приймалося на громадському сході. Тут же з'ясовувалися питання про гроші на придбання меду для виготовлення обрядового напою (канунного меду) та визначалися особи, які їх збиратимуть. На Україні, особливо на Правобережжі, братчина досить рано зазнала найбільш інтенсивної ерозії. У XVI – XIX ст. вона згадується лише як колективна трапеза тої чи іншої спільності переважно в рамках храмового (престольного) свята і прибирає назви канун (іноді – свіча), які раніше мали суто обрядове навантаження.

КАНУН. 1. Загальна назва давнього звичаю, пов'язаного з колективним виготовленням і споживанням святкового об рядового напою – канунного меду (пива), обов'язкова складова колективних трапез під час братчин та святкування великих (Різдво, Великдень) та храмових свят. Протягом віків у різних місцевостях України був тотожним поняттям "братчина" (рідше – "свіча"). Мед для канунного напою у давні часи (особливо в період активної діяльності церковних братств) отримували з церковних пасік на церковні ж гроші, але більш характерною була його купівля у складчину. За умов поміщицької монополії на виготовлення й продаж хмільних напоїв церква зберігала традиційне право три – п'ять разів на рік варити ісклади, тобто ситити мед і продавати його. Продавався канунний мед у братських домах, а в селах – у хаті когось із канунників, часто тих, у кого зберігалася велика громадська свічка. У XIX ст. існувало уявлення, що після вживання канунного напою не можна було пити горілку в корчмі; 2. Переддень великих свят, котрий шанувався як мале свято (наприклад, зелена субота – канун Трійці); 3. Традиційна страва, з якої починали поминки.

СВІЧА – обрядове дійство, що входило до звичаю братчини (кануну), відзначення храмового свята і було пов'язане з виготовленням і зберіганням великої громадської свічки як символу єдності громади і шанування її покровителя. Свіча відома із джерел ще XV – XVI ст. як серед міських (цехових) корпорацій, так і серед сільських громад. У другій половині XIX ст. зафіксована переважно на Лівобережному Поліссі, де вживалась у тому ж значенні, що й братчина і канун. Кількість свічків на рік залежала від місцевої традиції (подекуди – до п'яти). Кожна громада мала свою свічку, яка по черзі протягом певного часу зберігалася у когось з її членів. Громадську свічку робили з воску, що залишався після виготовлення канунного меду. Коли вона досягала значної довжини і кількох пудів ваги, певну її частину відрізали і робили з неї свічки, частково на продаж. Свічку справляли на другий або третій день храмового свята. Після громадського обіду священик і гості з навколишніх сіл йшли свічу пропивать, тобто до господаря, який зберігав громадську свічку і виготовляв канунний мед. Уторговані від продажу напою та свічок гроші він мусив заплатити священикові за перенос свічки до іншої хати. Після молебня у супроводі на товпу селян чи міщан її переносили до нового господаря, ставили на почесне місце і знову справляли молебень. Свічку ставили у діжечку, наповнену зерном, та співали пісень із побажанням доброго врожаю, достатку в господарстві. Вважалося, що тій хаті, де зберігається свіча, Господь пошле своє благословіння на весь наступний і на майбутні роки. Господаря вітали, обдаровували його, після чого він пригощав гостей. Членам громади, котрі якось зганьбили себе, громадську свічку не передавали. Засуджували і підмову приймати її. Свічка зберігалася стільки років, скільки в селі було хат. Після повного її "обходу" по всіх хатах свічку здавали до церкви і заводили нову.

ХРАМ (престол, празник) – щорічне громадське свято, день вшанування святого, на честь якого названо місцеву церкву, або день її освячення. Скільки церква мала вівтарів, стільки й справляли престольних свят. Основним призначенням храму, як і братчини, були не лише поминки святого, а й звернення до нього за допомогою в господарських справах. До храму готувався кожний селянський двір: в хатах вішали святкові рушники, готували святкові страви. За кілька днів до свята священик із причтом обходив парафію та служив по домах молебні перед іконою святого, якому присвячувалися урочистості. Спеціально обрані люди (каннуники) виготовляли канунний мед та воскові свічки. Прибуток від їх продажу йшов до церковної казни, а частину його зберігали до наступних храмових свят. Храм мав свій усталений "сценарій". У день свята не працювали. До села з усієї округи поспішали гості. Зранку до полу дня в церкві відправлялися урочисті літургії. Потім на церковному подвір'ї влаштовували спільний обід, котрий готувався просто на вулиці (часом на залізних боронах) у громадському посуді. Обов'язково пригощали убогих, жебраків. Після трапези розходилися по хатах. Кожна родина прагнула запросити до себе гостей не тільки зі свого, а й з іншого села. Вважалося необхідним пригостити прошаків, лірників. Після гостин свято знову виходило на вулицю.

 

 

MyCounter - счётчик и статистика

© 2007-2016. Пам'ятки рідного краю
Розробка та підтримка - dSb