Головна Подорожі Історичні постаті
   
   
  Галагани
  Родина Закревських
  Яків Лизогуб
  Родина Тарновських
  Глібов Леонід Іванович
   

 

Ґалаґани

 

Ґалаґани – старовинний дворянський рід, перші представники якого були вихідцями з українського козацтва. Нащадки їхні – дворяни, землевласники Полтавщини і Чернігівщини, здобували різнобічну освіту в Кеніґзберзі та Лейпцігу, займали різні досить поважні державні посади, жили в Києві й Петербурзі, часто подорожували Німеччиною, Францією, Італією. Отримавши за свою багаторічну службу велику кількість маєтків у Полтавській губернії, вони тут же розбудовували свої родові гнізда, спочатку в Прилуках, пізніше в Сокиринцях, Дігтярах. Будучи пов'язаними з представниками інших українських дворянських родин, багато з яких походили з козачо-старшинської верхівки – Тупталами, Дуніними-Борковськими, Милорадовичами, Дараганами, Скоропадськими, Розумовськими, Гудовичами, Кочубеями, Марковичами – Ґалаґани, таким чином, поширювали кордони свої земельних угідь, примножували багатства садиб. Великі кошти давали змогу прикрашати маєтки численними предметами художньої обстановки, що відповідали духові часу. Саме так було закладено початок славнозвісній художній колекції родини Ґалаґанів, яка стала важливим внеском у розвиток образотворчого мистецтва України XIX ст., об'єднавши твори українських, російських та західноєвропейських живописців у цілісне високохудожнє мистецьке зібрання.
Ґалаганівська художня колекція, над створенням якої працювало не одне покоління цієї відомої родини, колись славилася і суперничала з колекціями князів Рєпніних, графів Милорадовичів, качанівських поміщиків Тарновських та інших збирачів. Протягом XIX ст. Ґалаґанам пощастило об'єднати художню колекцію з Сокиринців, Дігтярів, Лебедина, сіл Покорщина і Леміш та інших маєтків своїх родичів за правом спадкоємця.
Перші предмети майбутнього великого художнього зібрання з'явились у прилуцькому будинку полковника Гната Ґалаґана. Це були талери шведської казни, яку Гнат захопив разом із загоном шведів та доставив у Ставку Петра І під час російсько-шведської кампанії 1708 року; шабля та золота табакерка, подаровані Петром, а також зброя та парадне кінське оздоблення – трофеї численних військових походів Гната та його сина Григорія. Їх доповнювали перші фамільні портрети Гната і Олени Ґалаґанів, їхнього сина Григорія.
Після того, як Григорій Гнатович оселився в Сокиринцях (ймовірно, після відставки 1763 р.), ці речі були перевезені до нового помешкання, де постійно поповнювались. Серед них – срібний посуд родини чернігівського полковника Дуніна-Борковського (після шлюбу Григорія Гнатовича з Оленою Михайлівною Дуніною-Борковською), живописні твори та гравюри європейських майстрів, родинні портрети, багато з яких було створено кріпосними художниками маєтку.
У 1820-х та 1-ій пол. 1830-х рр. на землях Ґалаґанів починається будівництво палаців, спочатку для Павла Григоровича в Сокиринцях (1824-1829), а потім для його брата Петра у Дігтярах (1825-1832). Мистецькі колекції, які до того часу зберігались у предковому будинку, зведеному Григорієм Гнатовичем, перевезли до Сокиринців.
У 1829 р. родина Ґалаґанів переїхала до нового палацу. Сюди було перевезено й художню колекцію. В будинку налічувалося 60 кімнат. Живописні твори були розвішані у великій залі та вітальні, малюнки гуашшю «Виверження Везувію» та серія гравюр з картин Рафаеля містилися в більярдній. У кабінеті серед книг та документів було розташоване зібрання зброї, срібла і орденів: шабля і табакерка часів Петра І, перначі, рідкісні екземпляри Севра, Сакса, Гарднера, Миклашевського, срібні польські та шведські кубки. Стіни бібліотеки прикрашали портрети гетьманів, видатних українських діячів XVIII ст., родинна портретна галерея. Інтер'єр палацу створювали чудові меблі стилю Людовика XV, а також дивани та гральний столик роботи кріпацьких майстрів. Зали були прикрашені кришталевими й кам'яними люстрами, дзеркалами, серед окремих предметів вирізнявся рояль дуже багатої та тонкої роботи. В Сокиринцях був навіть церковний орган, на якому любив фати граф Комаровський, чоловік Марії Павлівни Ґалаґан.
Власник садиби в Дігтярах теж був людиною з вишуканим смаком, тому й тут можна було побачити твори вітчизняного та західноєвропейського мистецтва, серед яких є й портрети пензля Степана та Федора Землюкових, портретні та пейзажні роботи Аполлона Мокрицького, ікони, гравюри, скульптури та інші речі декоративного оздоблення будинку. Після смерті Петра Григоровича та його дружини мистецькі твори були перевезені до Сокиринців. Тільки таким чином пояснюється наявність «двійників» серед фамільних ґалаґанівських портретів Гната та Олени, Григорія Гнатовича та Івана Григоровича, Катерини Василівни та Марії Павлівни, Павла та Петра Григоровичів, Павла Васильовича (Павлуся). Художня колекція Ґалаґанів створювалась у 1740–1900 рр., її упорядкуванням займалися представники кількох поколінь родини.
Галерея фамільних портретів, що становлять основу колекції, складається з творів, які мають художнє та історико-іконографічне значення і являють собою оригінали та копійні твори українських, російських та західноєвропейських майстрів XVIII–XIX ст. Основну увагу привертають портрети, виконані місцевими іконописцями (роботи невідомих майстрів, що зображують Гната Івановича та Олену Антонівну Ґалаґанів, Юхима Федоровича Дарагана, Григорія Гнатовича Ґалаґана), самодіяльними та кріпосними художниками (портрети М. та У. Маркевичів, Марії Павлівни та Петра Григоровича Ґалаґанів, що були виконані 1830 р. К. Ф. Юшкевичем-Стаховським; портретні твори Ф. та С. Землюкових).
Разом з колекцією художнього скла, фарфору та фаянсу російських та європейських заводів XVIII–XIX ст., скульптури, різьблених та інкрустованих меблів та інших предметів, художнє зібрання Ґалаґанів включало в себе близько тисячі творів живопису, скульптури, графіки та декоративно-ужиткового мистецтва.
Титанічна праця чернігівської поміщицької родини Ґалаґанів у галузі меценатства та колекціонерства увінчалася створенням художньої колекції, яка нині стала базою для формування Чернігівського художнього музею. Колекція, залишена родиною Ґалаґанів Україні, є практично недослідженим матеріалом у розвитку українського образотворчого мистецтва ХІХ ст. , хоча й займає в ньому важливе місце, оскільки разом з іншими зібраннями обумовила розвиток такого явища культури як приватне колекціонування. Є ще одна особливість, що вирізняє це зібрання з багатьох інших. Попри всі випробування часу воно залишилося більш-менш збереженим. Робота з наукового вивчення, атрибуції та реставрації експонатів триває й сьогодні.
Але меценатська діяльність родини Ґалаґанів не обмежувалась одним лише художнім колекціонуванням. Вона полягала також у матеріальній підтримці художників, з якими Ґалаґани мали щирі дружні стосунки.
Під час подорожі Італією Г. П. Ґалаґан допомагав українським та російським художникам, які тут навчалися й працювали. В листі до матері він пише: «Кому ж, як не мені, допомагати нашим друзям в їхніх благодійних стараннях». Перш за все матеріальна підтримка художників полягала в замовленні їм картин, які потім прикрасили родинну колекцію.
Особливий внесок у родинну справу меценатства, у формування художнього зібрання зробив останній представник славного роду – Г. П. Ґалаґан. Саме він підтримував матеріально художників, замовляв їм твори, які поповнили художню колекцію, запрошував працювати до родового маєтку Сокиринці.
Найбільшу славу культурного осередку Лівобережжя Сокиринці набули саме за часів Григорія Павловича Ґалаґана (1819–1888), талановитого громадського діяча та мецената. Успадкувавши від своїх прославлених предків високий соціальний статус та матеріальний добробут, Г. П. Ґалаґан розвинув у собі прогресивні переконання.
Г. П. Ґалаґан був всебічно розвиненою людиною, його світогляд, спосіб мислення, ідеї випереджали час. Він був членом Державної ради, входив до складу комітету з утвердження та поліпшення побуту селян.
У 1848–1851 рр. Г. П. Ґалаґан виконував обов'язки маршалка Борзнянського повіту Чернігівської губернії, а у 1858 р. включився до урядових заходів для підготовки скасування кріпосного права.
Найтісніші контакти підтримував Г. П. Ґалаґан з Т. Г. Шевченком, М. О. Максимовичем, П. О. Кулішем, В. Б. Антоновичем, П. І. Житецьким та іншими українофілами, діячами заснованої 1859 р. «Громади», працівниками і авторами журналу «Киевская старина», якому він активно допомагав матеріально, значною мірою фінансуючи видання. Виявляючи активну зацікавленість етнографією краю, Ґалаґан видав своїм коштом збірку М. Маркевича «Южнорусские песни».
Ґалаґан був віце-головою Київського відділу слов'янського благодійного товариства (його очолював М. Рігельман, двоюрідний брат Ґалаґана), почесним членом Історичного товариства Нестора-літописця.
Окремо слід сказати про внесок Г. Ґалаґана у розвиток української освіти. Одним з найцінніших дарунків українській культурі, зробленим ґ. Ґалаґаном, була Колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. у Києві. Цей приватний навчальний заклад, куди приймали здібних юнаків, незалежно від їхнього походження, був гідною спробою увічнити пам'ять про рано померлого (він не дожив і до 16 років) єдиного сина Ґалаґанів.
Г. П. Ґалаґан не шкодував коштів і для освіти земляків. У 1874 р. його коштами відкрито Прилуцьку гімназію, ряд народних шкіл. При складанні статуту колегії Ґалаґан спеціальним пунктом обумовив, що десяту частину стипендіатів мають складати уродженці Прилуччини.
Таким чином, завдяки численним прикладам благодійності родини Ґалаґанів, можна пересвідчитися в багатогранності їхньої меценатської діяльності, що торкалася кількох сфер суспільного життя України: культури, освіти, політики.

 

Яків Кондратович Лизогуб

 

Колоритною фігурою був Чернігівський полковник - Яків Кондратович Лизогуб. Походив з козацької сім'ї, яка веде свій початок з Переяславщини. Закінчив із золотою медаллю пансіон при Московському університеті. Після смерті Богдана Хмельницького брав активну участь в політичному житті України. Пройшов шлях від козака Глемязевськой сотні Переяславського полку до Канівського і Чернігівського полковника. Виконував роль посланця гетьмана Івана Брюховецкого в Москві. Російський цар подарував Лизогубу дворянство.
Став прихильником гетьмана Петра Дорошенко і за вірність одержав посади наказового гетьмана, генерального осавула. Московський уряд високо цінував Лизогуба. Певний час Яків Кондратович вважався кандидатом Москви в гетьмани Правобережної України. Проте поступово Лизогуб перестав розділяти погляди Петра Дорошенко і став більше схилятися до Івана Самойловича. У 1674 р. повністю перейшов на сторону Росії. Переїхав до Конотопа. Жив покірливо, уникаючи будь-яких політичних справ.
На посаду Чернігівського полковника Якова Лизогуба призначив в 1687 р. Іван Мазепа.
Відбулося це так:
У 1674 р. після того, як Яків Кондратович поселився в Конотопі його сусідом виявився Іван Степанович Мазепа. Можна лише здогадуватися, про що вони розмовляли довгими темними ночами. Під впливом свого нового приятеля Яків Лизогуб повернувся у велику політику. У 1687 р. він узяв участь в Кримському поході і в змові проти Івана Самойловіча. Новим гетьманом став Іван Мазепа. Він призначив Якова Лизогуба Чернігівським полковником, подарував йому село Сосновку. У 1689 р. за участь в Кримському поході Яків Лизогуб одержав від гетьмана Мазепи Слабин, Бегач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнілушу, Соколовку.
Як людина Мазепи, яка розділяла соціальну політику гетьмана, він сприяв зростанню козацької старшини, зміцненню її економічної бази. Виходячи з цього, Чернігівський полковник Яків Лизогуб видав універсал від 13 вересня 1690 р., яким встановив рівність прав на земельні володіння як для шляхти, так і для козацької старшини.
Резиденцією полковника став Седнєв. Тут 1690 р. Яків Лизогуб збудував церкву Різдва Богородиці. Відомості цього храму підтверджується актом 1692 р. У церкві зберігалося Євангеліє з таким написом: "Сие евангелие надал черниговский полковник господин Яков Лизогуб к храму Рождества Пресвятыя Богородицы вот его в месте Седневе новосозданным." З кінця XVII ст. містечко - маєток Якова Кондратовича, і Седнєв перетворився на садибу Лизогубів.
В історичній літературі закріпилася думка, що Яків Лизогуб був талановитим і хоробрим воїном, щирою і рішучою людиною, яка ніколи не займалася інтригами. Як наказовий гетьман, чернігівський полковник Яків Лизогуб керував штурмом турецької фортеці Азов в 1696 р., де всі ці риси його вдачі виявилися повною мірою. Цар Петро I був в захопленні від подвигів свого підлеглого.
Залишки фортеці збереглися і дотепер в Азові (Росія, Ростовська область) - вал, рів, частина кам'яної стіни і 5 чавунних гармат, які націлені в ту сторону, звідки йшли на штурм безстрашні чернігівські козаки.
Героєм азовської битви повернувся до Чернігова старий полковник. Тут він і помер 9 серпня 1698 р.
Готуючись до завершення життєвого шляху, Яків Кондратович склав заповіт, по яких Чернігівське половнічество передавалося його сину Юхиму. Садиби, інші багатства - порівну всім членам сім'ї. Цей унікальний документ і до цього дня зберігається у фондах Чернігівського історичного музею їм. В. В. Тарновського. Чернігівського полковника поховали в усипальні Успенського собору Єлецького монастиря.
В період перебування на посаді Чернігівського полковника Яків Кондратович здійснював значне церковне будівництво, дарував церквам неабиякі цінності. Так, 1698 р. Яків Лизогуб почав будівництво усипальні в Успенському соборі Єлецького монастиря. Цю роботу завершив його син Юхим. Після освячення, яке відбулося 14 вересня 1701 р., усипальня одержала назву церкви.

Будинок полковника Якова Лизогуба в Чернігові

Будинок полковника Якова Лизогуба в Чернігові є одним з кращих зразків цивільної архітектури житла на Україні другої половини XVII століття. Його спорудили в 90-х роках XVII ст. на території Детинцю. Своїм плануванням нагадував тип українського народного житла "будинку на дві половини" з "чорними" і "білими" сіньми. Довжина споруди - 21 і ширина 16 метрів. Всередині будинок роздільний однією подовжньою і двома поперечними стінами на шість кімнат. Дві середні служили сіньми, а чотири по сторонах були житлові кімнати (покої).
Під будинком знаходиться шестикамерний льох, який по своєму плануванню повторює розміщення кімнат житлового поверху.
У народі і в літературі в одному випадку його називають домом Якова Лизогуба, в іншому - полковою канцелярією. Зрідка - будинком Мазепи. Доказом того, чому цю споруду називають будинком Мазепи, існують дві легенди.У першій йде мова про любов Мотрі Кочубеївни і гетьмана Мазепи. З тих пір, як мати прокляла Мотрю, її душа не знає притулку і блукає по світу. У ніч на Пречисту з'являється вона біля будинку Мазепи, благаючи осяяти її хресним знаменням, яке зніме прокляття.
Друга легенда говорить про інше. Коли гетьман тікав до Молдавії, то залишив скарби в темних льохах цього будинку. А стерегти їх за важку провину повинна була Мотря. Так от і з'являлася вона в ніч на Пречисту, благаючи "хрестом православним поблагословити її прокляту душу."

 

Іван Скоропадський, родина Закревських та парк Закревських в с. Березова Рудка

Село Березова вперше згадується в історичних документах 1717 року. Походження назви села має декілька версій. Перша з них пов'язана з поширенням берези в лісах Полтавської губернії. Другу версію-легенду запропонував місцевий краєзнавець Н. В. Стеценко. Перший власник села – гетьман України Іван Скоропадський посадив берези на березі річки Рудки. Ця річка, як свідчать історичні документи XVIII століття, справді існувала і впадала в іншу річку Перевод, яка збереглась до нашого часу. Березова Рудка входила до складу великих гетьманських володінь, в яких нараховувалось 19882 селянських двори і два скляних заводи – Білицької та Ловинського гут.
Доля першого власника Березової Рудки, гетьмана Івана Скоропадського (1650-і – 1722) була одночасно щасливою та трагічною. Цей досвідчений стародубський полковник заслужив повагу російського царя Петра І ще задовго до Полтавської «баталії». У вересні 1708 р. очолювані ним Стародубський та Чернігівський полки відбили атаку шведського генерала Лагенкрона під прадавніми мурами Стародуба. В цей же час гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Тому 6 листопада 1708 року в Глухові відбулась урочиста церемонія вибору нового гетьмана України, котрим став Іван Скоропадський.
Село Березова Рудка потрапило до володінь гетьмана саме в останній період його життя (1717–1722), позначений особистою духовною кризою. Можна уявити, – ось старий гетьман відвідує село, замислено стоїть на березі річки Рудки, а ось він наказує управителю маєтків посадити тут білосніжні берізки – символ чистоти, цнотливості, ніжності, жіночої краси. Можливо, при цьому він думає про свою любу дружину Анастасію Марківну. А вона, як відомо, була справді незвичайною й чарівною жінкою. Щоправда, після смерті гетьмана пані Анастасія привласнила «військову казну» і зникла. Марно бригадир російських регулярних військ Вельямінов розшукував її. Він так і не зумів розшукати спритну гетьманшу…
Не важко уявити, який гнів викликало в імператора Петра І пограбування військової казни, – та ще жінкою!.. За його указом вільні гетьманські вибори були заборонені, а наказним гетьманом через декілька місяців після смерті Скоропадського був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. На відміну від свого попередника, пін прагнув керувати самостійно й вимагав від Петра І, щоб той знов дозволив вибирати гетьмана України «вільними голосами» й скасував Малоросійську колегію, яка контролювала дії гетьмана. Восени 1723 р. Петро І викликав свавільного наказного гетьмана до Петербурга і кинув його до Петропавлівської фортеці. 1724 р. Павло Полуботок помер в ув'язненні…
Луна трагічних дзвонів цих історичних подій докотилась під Петербурга і до Березової Рудки, яка перейшла у власність російських графів – рідних братів Олексія та Івана Толстих.
2-а пол. XVIII ст. в Україні – доба контрастів. Імперська влада ліквідувала гетьманство та Запорозьку Січ. Спалахують селянські війни Коліївщини під проводом Ґонти та Залізняка.
1752 року київський полковий осавул Йосип Лук'янович Закревський купив у графів Толстих Березову Рудку в складі ще 4 сіл з хуторами. З цього часу, і включно до 1917 року село Березова Рудка належало українським дворянам Закревським...
Перший власник Березової Рудки, як свідчить родовід Закревських, Йосип Лук'янович був сином якогось Лук'яна, що жив у 1-ій половині XVIII століття. Вірогідно, що він був простим ремісником. Його син, Йосип Лук'янович, згадується в документах як кравець. Згодом Йосип Лук'янович досяг значних посад – генерального бунчужного, генерального обозного (пішов у відставку в 1763 р.). 17 вересня 1744 р. в Козельці йому було надано село Дорогинка Ніжинського полку, а 25 лютого 1746 р. закріплено універсалом Генеральної Військової канцелярії, яка в такий спосіб формувала клас українського служивого дворянства. Майже казкова фортуна для колишнього кравця. Вагому роль відіграли водночас обставини особистого життя.
Близько 1741 р. відбулось весілля кравця Йосипа Закревського і Ганни Розумовської – рідної сестри згодом відомих державних діячів Росії та України графів Розумовських – Олексія Григоровича – генерал-поручика, чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни, і Кирила Григоровича, президента Імператорської Академії наук, пізніше останнього наказного гетьмана України. Можливо, це сталося завдяки втручанню матері Ганни Розумовської – Наталії Дем'янівни, чи просто «Розумихи», котра, дбаючи про майбутнє своєї дочки, бачила у кравцеві заможну людину.
1748 р. Наталія Дем'янівна відписала у власність дочки Ганни хутір Тиницький Бахмутської сотні та Ніжинського полку слобідку Закревщину. Можливо, від назви цієї слобідки й походить прізвище Закревських. Уже через 3 роки після одруження з Ганною Розумовською її чоловік Йосип Лук'янович мав посаду київського полкового осавула. В цей період головна садиба маєтностей Закревських була в Борках Остерського повіту, де народились їхні діти – Андрій, Григорій, Кирило, Софія, Фросина. Ім'я одного із синів – Кирило, вірогідно, було пов'язано з рідним братом Ганни Розумовської – Кирилом Григоровичем. Йосип та Ганна Закревські турбувались про долю своїх дітей. Через Наталію Дем'янівну Розумовську вони отримали для старшого сина Андрія, котрий виховувся при дворі імператриці Єлизавети Петрівни, дозвіл на виїзд за кордон на навчання. В 1760 р. Андрій Закревський та його рідний брат Григорій були відправлені в Західну Європу за рахунок імператорської казни.
Помер Йосип Лук'янович Закревський до 1769 р. Про час смерті його дружини Ганни Розумовської в історичних документах відомостей не збереглось. За їхнього життя Березова Рудка ще не мала значення головної садиби маєтностей Закревських.
У 1769 р., після смерті Йосипа Лук'яновича Закревського, відбувся розподіл його маєтностей між синами – Андрієм, Григорієм і Кирилом. Як не дивно, найменшу ча¬стку володінь успадкував старший син Андрій. Його доля пов'язана переважно з Росією. В 27-річному віці Андрій Йосипович мав звання полковника. 25 квітня 1764 р. відбулось весілля українця Андрія Закревського та російської княжни Марії Іванівни Одоєвської, фрейліни імператорського двору, дочки дійсного таємного радника, князя Івана Одоєвського. Згодом, у 1780 рр., Андрій Йосипович Закревський перебував на цивільній службі в Санкт-Петербурзі, був директором Імператорської Академії мистецтв, головою Медичної колегії, санкт-петербурзьким поштовим маршалком. Помер на 62-му році життя.
На відміну від брата, життя Григорія Йосиповича Закревського минуло в Україні. 1769 р. він отримав більшу частку родинного маєтку. Григорій Йосипович мав право «карати та милувати» понад 4000 закріпачених селян, які проживали в його маєтностях у Київському та Чернігівському намісництвах. Набагато менше успадкував третій, наймолодший брат – Кирило Йосипович, що був на той час корнетом Пермського карабінерного полку, а згодом – прапорщиком Санкт-Петербурзького легіону. Він мав понад 1 500 селян у селах – Борки, Лемешівка й Карпоків Козелецького та Пирятинського повітів. Про маєтності сестер у документах не згадується, проте повідомляються факти їхнього особистого життя. Так, Софія Йосипівна була дружиною графа Миколи Федоровича Апраксіна, а Фросина Йосипівна в 1761 р. вийшла заміж за майора лейб-гвардії кірасирського полку Якова Михайловича Скоропадського...
Отже, Григорій Йосипович завдяки батьківському заповіту став найбагатшим землевласником із родини Закревських. Не вдаватимемось до аналізу заповіту Йосипа Лук'яновича, проте зазначимо надзвичайну суб'єктивність його ставлення до синів та дочок, серед котрих Григорій, мабуть, був пестунчиком. Та й доля його складалась дуже вдало. У свої 18 років він мав уже значну посаду підкоморія Батуринського повіту. Місцем головної садиби своїх володінь він обрав Березову Рудку і згодом розбудував її відповідно до естетичних смаків кінця ХVШ ст. Від цього часу і до 1917 р., як уже мовилося, Березова Рудка була резиденцією родини Закревських.
За історичними документами Григорій Йосипович поселився в Березовій Рудці у 1770 р. Ще за життя батька відбулись заручини та весілля Григорія Закревського та Ганни Лизогуб. Молодому подружжю на той час було відповідно 18 і 16 років. У них майже щорічно народжувались діти. В 1778 р. сім'я Закревських мала вже семеро дітей – 8-річні – Олексій та Катерина, 7-річні – Василь та Олена, 3-річна Марія, 2-річна Марфа та однорічний Андрій. Можна уявити стан Григорія Закревського, коли в 1786 р. помирає його ще молода дружина Ганна (32-х літ), полишивши 7 дітей... Навряд чи з любові, проте через рік Григорій Закревський одружується вдруге з Ганною Судимою, котра також уже побувала у шлюбі. На той час 35-річний Григорій Закревський мав уже значний авторитет як маршалок Київського намісництва. Все сказане достатньо пояснює його рішення щодо будівництва великої садиби в селі Березова Рудка з палацом, службами, парком. Будівельні роботи розпочались не раніше 1786 р., коли в житті Григорія Закревського сталась згадана трагічна подія – смерть дружини. Може, в такий спосіб він прагнув погамувати свій біль. З другого боку, його висока виборна посада маршалка Київського намісництва, куди входило 11 повітів (Київський, Пирятинський, Миргородський та інші), потребувала відповідної резиденції для зібрань дворянства, влаштування прийомів та балів...
Це мальовниче місце поблизу річки Рудки і обрав Григорій Закревський для будівництва садиби, а поряд з нею на півдні, де найбільш сліпило сонце, – майдан для церкви. Не була випадковістю й посвята церкви святій Трійці. Спочатку це була невелика дерев'яна церква, що, на відміну від садиб та маєтків інших можновладців Полтавщини, не належала до суто домової, тобто родинно-садибної. Церква святої Трійці, як свідчать архівні документи, була побудована 1801 р. (до нашого часу не збереглась), хоча в історико-статистичному описі Березової Рудки 1781 р. згадується, що тут проживав священик. Вірогідно, що згадуваний рідний брат власника Березової Рудки, директор Імператорської Академії мистецтв, Андрій Йосипович Закревський надавав консультативну допомогу Григорію Йосиповичу в проектуванні та будівництві Свято-Троїцької церкви. В цей же період зламу XVIII–XIX ст. за ініціативою Г. Й. Закревського був побудований палац та службові флігелі в стилі класицизму, а за палацом розпланований регулярно-пейзажний парк і фруктовий сад.
Крім того, декоративне оформлення парадного двору колом партеру перед палацом набуло поширення в садибній архітектурі України зламу XVIII–XIX ст., – наприклад, у Сокиринцях, Вороновиці, Качанівці, Новій Чарториї. Серед цих об'єктів композиція парадного двору Сокиринського ансамбля (60-і рр. XVIII ст.) є найближчою до передпалацової території березоворудківського ансамбля. Тож який вигляд мав партер у Березовій Рудці? Цей партер (за свідченням іконографічних матеріалів) був обсаджений за контуром кола формованою живою огорожею, тобто підстриженими кущами певної геометричної форми, що в спеціалізованій літературі з паркобудівництва має назву «топіарного мистецтва». Від цього партеру було прокладено каштанову алею до парадної брами для проїзду карет, де гості Г. Й. Закревського могли бачити дерева з формованою кроною, яка нагадувала форму парасольки. Такі ж химерні дерева були й перед головним партером палацу, де Григорій Йосипович, певно, зустрічав своїх гостей. Улітку гості могли зблизька помилуватись партером, де на тлі смарагду трави мерехтіли яскраві плями квітників у вигляді геометричних візерунків – розеток, кіл, аканта, латинського хреста, виноградної лози. Під час балів, як свідчать сучасники, центр партеру прикрашався великою пальмою. Григорій Закревський встиг збудувати також і палац, пізніше перебудований спадкоємцями. Єдине, що збереглося від первісної будівлі, – муровані льохи, перекриті важкими склепіннями.
За палацом розпочинався регулярно-пейзажний парк, територія якого була прорізана галявинами, алеями. Одна з алей з'єднувала палац з церквою Святої Трійці, а промені інших алей, перетинаючи навпростець територію парку, тягнулись до ставка.
Помер Григорій Йосипович близько 1811 р. Після його смерті Березова Рудка та садиба перейшли у власність його синів – Олексія Григоровича (нар. 1767) та Василя Григоровича (нар. 1769). Про Олексія Григоровича Закревського відомо, що в 1789 р. він мав звання ротмістра Київського карабінерного полку. Брав участь у Вітчизняній війні 1812 р., маючи звання майора. Помер Олексій Григорович у 1834 р. Доля його рідного брата – Василя Григоровича була позначена яскравими подіями, які наклали свій відбиток на його вольовий та цілеспрямований характер. 1794 р. він воював на полях Молдавії, Польщі та Литви, дістав поранення. З травня 1799 р. перебував на цивільній службі, обіймаючи посади колезького асесора та підкоморія Пирятинського повіту. Проживав у Березовій Рудці і облаштовував родинне обійстя з належним естетич¬ним смаком, який формувався під впливом особистих вражень від палацово-паркового мистецтва Польщі, Литви та Росії. Своїми порадами і консультаціями допомагав йому також Андрій Йосипович Закревський – директор Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.
У 1825 р. Василю Григоровичу виповнилось 56 років. Тоді ж він складає духовний заповіт щодо успадкування після його смерті маєтків, серед них і Березової Рудки, а також розпочинає перебудову батьківського палацу. Палац був розібраний до фундаментів, а на його місці розпочато будівництво нової будівлі в стилі необароко за проектом відомого українського архітектора Євгена Червінського. Будівництво завершили 1838 р. Архітектура палацу й сьогодні вражає своєю свідомою орієнтацією на традиції українського житлового будівництва гетьманської доби.
Будівля палацу кам'яна, двоповерхова. Її обрис в плані має дзеркальну симетрію класицизму, хоча фасади вирішено в стилі необароко. Головний палацовий фасад з боку парадного двору декорований стриманіше, ніж парковий фасад, який привертає увагу пишністю пластичних форм і підкресленою парадністю. Так, двоярусна центральна частина складається з аркади на пілонах, а над нею закриті галереї та відкриті лоджії, де особливо цікаві колони з капітелями компоштного ордера. В інтер'єрі палацу, і це відчувається навіть сьогодні, панувала атмосфера комфортності та особливого родинного тепла. Парадні дерев'яні сходинки її з перилами та великими балясинами прикрашало різьблення у формі розгорнутих пелюсток квітів.
Також за проектом архітектора Червінського неподалік північного боку запалацової галявини на початку 1840-х рр. збудовано Чайний павільйон – альтанку в стилі необароко. Її каркасна конструкція вражала вишуканістю архітектури ордерних колон, які тримали залізний дах із заломами.
Отже, у 1800–1840 рр. – ще за життя Василя Григоровича Закревського – сформувалась планувальна структура території парку та фруктового саду, остаточно визначились паркові композиції та архітектурні домінанти – палац, Чайна альтанка, парадна брама та малі архітектурні форми – фонтан з басейнами, альтанка (вбудована в огорожу палацово-паркового ансамбля). Всі зазначені архітектурні домінанти та малі архітектурні форми були вирішені в стилі необароко автором проектів – Євгеном Червінським.
Василь Григорович помер близько 1840 року. Дітей він не мав, і Березова Рудка, відповідно до його заповіту, перейшла у власність сина його старшого брата Платона Олексійовича Закревського – людини авантюрної, свавільної та жорстокої.

РОДИНА ТАРНОВСЬКИХ

Родина Тарновських залишила помітний слід у розвитку української культури. Родоначальником української гілки династії Тарновських вважається Іван Ляшко, військовий товариш Прилуцького полку, хоча коріння роду сягає XIII ст. і бере початок від краківського воєводи, а потім каштеляна Спицитира. Прізвисько Тарновські-Ляшки виникло від польського їх походження. За часів Петра І вони отримали спадкове дворянство, примножили свої володіння, породичалися з українською старшиною і російським дворянством: з Бутовичами, Милорадовичами, Кулябками, Туманськими, Стороженками та ін.

З-поміж усіх Тарновських виділяються три непересічні постаті: Григорій Степанович (близько 1784-1853), Василь Васильович (1810-1866) та син останнього – також Василь Васильович (1838-1899). Їхні імена нерозривно пов'язані з Качанівкою, селом Борзенського повіту Чернігівської губернії, тепер — Ічнянського району Чернігівської області. Вперше воно згадується у 1742 році, коли було куплене Ф. Коченовським, від прізвища якого отримало свою назву. З 1770 до 1808 року маєток перебував у володінні малоросійського генерал-губернатора П. Рум'янцева-Задунайського і його нащадків, з 1808 року належав статському раднику Григорію Яковичу Почеці, а після смерті того (1816 р.) – його вдові Параскеві Андріївні. У 1824 році власником Качанівки став пасинок Г. Почеки Григорій Степанович Тарновський, титулярний радник, пізніше – камер-юнкер при царському дворі, багатий землевласник. Йому належали землі у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях з дев'ятьма тисячами кріпаків. Г. Тарновський займався підприємницькою діяльністю, пов'язаною переважно з цукровим виробництвом. Будучи людиною всебічних захоплень, він зібрав у Качанівці велику бібліотеку, створив картинну галерею, де були твори Д. Терніса, А. Ван-Дейка, Б. Деннера, К. Брюллова, О. Корейського, І. Айвазовського, В. Штернберга та ін.

Качанівка відіграла надзвичайну роль у творчості багатьох відомих діячів культури. Завдяки зусиллям її власників вона була перетворена на "вирій, куди зліталось різне українське вчене, художнє та письменне птаство". Автографи гостей Качанівки можна знайти в унікальному альбомі "Качановка", який належав кільком поколінням Тарновських, а зараз експонується у Чернігівському історичному музеї ім. В. Тарновського. Художник Л. Жемчужников у своїх спогадах писав про Г. Тарновського: "Григорий Степанович был оригинал по манерам, по одежде, с музыкальним сумбуром в голове и с таким же понятием о живописи, но при всем этом я нехотя высказываю его смешные стороны, так как он был добр и имел значительные достоинства, хотя бы то, что у него проживали и пользовались гостеприимством такие знаменитости, как Глинка, Шевченко, Штернберг, Николай Андреевич Маркевич". У 1836-1838 роках у Качанівці провів літні канікули В. Штернберг, вихованець Петербурзької академії мистецтв, улюблений учень К. Брюллова. Перебуваючи в маєтку, художник створив кілька картин, присвячених життю її мешканців. 1838 року Качанівку з метою відбору співаків для придворної капели відвідав Михайло Іванович Глінка. Тоді ж у Качанівці була написана музика до віршів українського поета-романтика Віктора Забіли "Гуде вітер" і "Не щебечи, соловейко", романс "Где наша роза?" (авторгаф не знайдений), "Гимн хозяину", присвячений подружжю Тарновських, на вірші Маркевича, зроб лена інструментовка елегії "Погасло дневное светило".

У 40-і роки бував у Качанівці і Тарас Шевченко, який познайомився з Г. Тарновським, з одних джерел – через В. Штенберга, з інших – через П. Мартоса (сина скульптора). Вони листувалися, але, на жаль, після смерті Г. Тарновського знайдено було тільки два листи Тараса Шевченка. У листі від 25 січня 1843 року з Санкт-Петербурга Тарас Григорович писав: "Спасибі Вам, Григорій Степанович, що Ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі! А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік... Ох, якби то мені можна було приїхать до солов'я, весело б було!... Ще ось що: намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що Ви приїдете: бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував, але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, мандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя "Катерина"), то я думаю послать її до Вас". Григорію Тарновському за його любов до мистецтв і до помогу художникам було надано звання "Почетного Вольного Общника СПБ Академии Художников". Г. Тарновський, не маючи дітей, у 1837 ро ці склав заповіт, за яким усі прибутки з його майна мали піти на заснуван ня й підтримання медичного факультету при університеті Святого Володи мира в місті Києві. Але він не набув чинності через претензії на маєток племінників Г. Почеки. У 1848 році Г. Тарновський написав новий заповіт на користь сина свого двоюрідного брата Василя Васильовича Тарновського (старшого). Подружжя Тарновських померло майже одночасно. 7 грудня 1853 року від запалення легенів померла Ганна Дмитрівна Тар новська, а 8 грудня – Григорій Степанович від "виснаження сил і сильного душевного потрясіння". Обоє були поховані 10 грудня 1853 року в склепі під Георгієвською церквою на території садиби. Качанівку та інші маєт ки успадкував небіж Григорія Степановича – Василь Васильович Тар новський. Це була ерудована людина, знавець права та землеустрою. Він навчався у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька разом з М. Гоголем, з яким товаришував і підтримував дружні стосунки після її за кінчення. Здобувши ступінь кандидата права в Московському університеті, учителював у Житомирській гімназії, мріяв про викладання в Київському університеті Святого Володимира. У 1835 році Гоголь двічі клопотав про Василя Тарновського перед ректором університету М. Максимовичем. Максимович виявив повну згоду і запрошував В. Тарновського до себе в ад'юнкти з російської словесності. Судячи з документів, які зберігаються у фондах Чернігівського історичного музею, Тарновський не погодився з цією пропозицією, оскільки за хоплювався історією. Талановитий, енергійний, демократично налаштований, він яскраво проявив себе в науковій та громадській діяльності. Він підготував і опублікував кілька досліджень у журналах "Юридические за писки" і "Сельское благоустройство", а також в "Иллюстрированной газете", "Киевлянине", в "С.-Петербургских ведомостях". Коло творчих інтересів Василя Васильовича дуже широке. Він писав статті та нотатки про поезію російського народу і вплив на неї України, про українські пісні, про застій промисловості в Полтавській губернії, про засади визначення цін ності земель, з питань народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, народної освіти, про мануфактурну промисловість, побут у українців, проект земського страхування, подільність родин в Україні. І всі ці питання він висвітлював ґрунтовно й кваліфіковано із залученням багатого фактажу, викладом наукових і власних спостережень.

Та найбільше сил і часу Тарновський віддавав діяльності з підготовки се лянської реформи 1861 року. П. Куліш назвав його ревним поборником інтересів селян, одним із найдієвіших громадян України в цьому питанні. 1858 року Василь Васильович увійшов до складу Чернігівського губернського дворянського комітету, який займався питаннями поліпшення та облаш тування побуту поміщицьких селян. Він був також членом Полтавського присутствія з селянських питань, членом-експертом редакційних комісій при Головному Комітеті з питань селянства, брав участь у роботі Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформ. У Чернігівському історичному музеї, в архіві Тарновських, зберігаються рукописи робіт Василя Васильовича з питання звільнення селян від кріпосної залежності.

Після реформи 1861 року В. Тарновський працював на посаді члена Чернігівської губернської земської управи, хоча йому пропонували значно престижнішу. Василь Васильович, незважаючи на знатність та авторитет серед учасників, завжди залишався скромною людиною. У Качанівці, Потоках, Києві Тарновський спілкувався з відомими представниками громадського та культурного життя: Т. Шевченком, П. Кулішем, В. Білозерським, М. Костомаровим, М. Гулаком, П. Редькіним та іншими, допомагав їм у скрутний час. Так, він виділив 1000 крб. сріблом на видання "Етнографічних записок" П. Куліша. В цілому ж матеріальна допомога, яку надав В. Тарновський П. Кулішу, складала величезну, як на той час, суму – 3660 крб. Допоміг художнику О. Волоскову, який деякий час жив і працював у Качанівці, у влаштуванні його особистого життя, про що свідчать теплі листи художника Тарновському. Початок дружніх стосунків Василя Васильовича з Т. Шевченком відноситься до серпня 1845 року, коли останній, подорожуючи по Київській губернії за дорученням Київської археографічної комісії, заїхав у с. Потоки, де в той час жив Тарновський, і залишився там погостювати. Тарас Григорович полюбив мешканців Потоків, а особливо сестру Василя Васильовича Надію Василівну Тарновську (1829-1891 роки), з якою хрестив дитину в дяка М. Говядовського і яку потім звав "дорога кумася". Живучи в Потоках, Шевченко писав, малював і багато дарував своїй "кумасі" віршів та малюнків. Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку. В. Тарновський одержав від Писарєва, правителя канцелярії генерал-губернатора Бібікова, повідомлення про можливий обшук і віддав усі вірші Шевченка, що були в нього, своїй дружині – Людмилі Володимирівні (до заміжжя Юзефович) (1813-1898 рр.). Вона вночі зашила їх у матрац, а кума Тараса Григоровича всі папери, одержані від нього, поклала в ящик і закопала в саду. Коли минув тривожний час, Надія Василівна відкопала свій дорогоцінний ящик. Твори Т. Шевченка, які зберегли Тарновські, склали основу майбутньої колекції В. Тарновського-молодшого.

Уперше після заслання Шевченко приїхав у Качанівку в 1859 році, 21 серпня, і не застав там господаря. Але в Качанівці був його син Василь, студент, який, повертаючись з саду, побачив чоловіка, що йшов йому назустріч у супроводі старого дворецького. Хлопчику було тільки сім років, коли Тарас Григорович гостював у Потоках, але він виріс у сім'ї, де шана до поета була традиційною, а тому захоплювався його поезією, багато віршів знав напам'ять і глибоко поважав поета як людину. Тому не дивно, що, коли чоловік підійшов і назвав себе Шевченком, обидва кинулись один – до одного в обійми. В цей приїзд Т. Шевченко написав у Качанівський альбом тільки два рядки:

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

1859 року, 21 серпня, Качанівка

Наступного дня вранці Т. Шевченко приніс і подарував Василю Тарновському деякі зі своїх офортів; того самого ранку він виїхав до Петербурга.

4 грудня 1866 року (за старим стилем), перебуваючи в Чернігові, раптово помер В. Тарновський. Похоронна відправа відбулася у Воскресенській церкві. Труну з тілом перевезли до с. Качанівки. В склепі під Георгієвською церквою була встановлена чудова біла мармурова гробниця, в якій покоївся прах титулярного радника Василя Васильовича Тарновського. Незважаючи на те, що він надавав велику матеріальну допомогу багатьом художникам та письменникам, меценатом у повному розумінні цього слова Василь Васильович не був. Не властиві йому були і риси багатого поміщика. У володінні В. Тарновського-старшого, "человека очень скромного, ученого и занятого общественной работой, Качановка остается неизменной и лишь попав к его старшему сыну, Вас. Вас. Тарновскому, достигает апогея своего величия и красоты".

Особистість Василя Васильовича Тарновського-молодшого найяскравіша з трьох поколінь господарів Качанівки. Народився він у с. Антонівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинського району Чернігівської області) 20 березня 1838 року. Початкову освіту здобув у одному з кращих московських пансіонів, закінчив повний курс історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира. З 1862 року працював кандидатом та мировим посередником у Борзенському повіті Чернігівської губернії, а у 1869 році отримав чин губернського секретаря. Обирався борзенським (1869-1872 рр.) та ніжинським (1875-1887 рр.) повітовим маршалком. За добросовісну службу В. Тарновський був відзначений орденом св. Володимира 4-го ступеню (1881 р.) та св. Анни 2-го ступеню (1883 р.). Одружений на своїй далекій родичці Софії Василівні Тарновській (1846-1889). Софія Василівна закінчила з золотою медаллю С- Петербурзьке училище ордену св. Катерини. Будучи добросердною жінкою, займалася благодійною діяльністю: була попечителькою Борзенської земської жіночої школи. Товариством опікунства над пораненими і хворими воїнами у 1879-1880 роках нагороджувалася знаками Червоного хреста.

Поряд із громадською діяльністю, сімейними турботами В. Тарновський з юнацьких років багато часу віддавав великому захопленню – колекціонуванню меморіальних речей і творів Т. Шевченка та українських старожитностей. Сам він про цей бік своєї діяльності писав: "Еще в молодые годы... я задался мыслью собрать возможно полную коллекцию предметов, характеризующих старинный быт моей родины Малороссии".

В. Тарновський успадкував від батька не тільки багаті маєтки, а й широкі культурні зв'язки в Чернігові, Полтаві, Києві, Москві і Петербурзі. У нього в Качанівці бували брати Маковські, І. Рєпін, О. Агін, О. Волосков, Г. Васько, А. Горонович, Г. Честахівський та ін.

Протягом життя Василь Васильович зібрав величезну за кількістю й унікальну за наявністю оригінальних предметів шевченківську колекцію. Б. Грінченко справедливо відзначав, що повз неї не може пройти біограф, якщо хоче скласти справді глибокий його життєпис. У своїй колекціонерській діяльності В. Тарновський уважно прислухався до думки знавців історії культурних цінностей і музейної старовини: О. Лазаревського, П. Куліша, В. Горленка, Д. Яворницького, М. Біляшівського, М. Костомарова, І. Рєпіна, художників братів К. і В. Маковських. Друзі Тарновського охоче допомагали йому в пошуках історичних реліквій. Кожен експонат – то окрема, іноді й пригодницька історія, то знахідка, яка потребувала високого смаку, професіоналізму і неабияких витрат. Василь Васильович їздив по глухих хуторах і селах, заходив у бідні селянські хати й багаті маєтки; щось випрошував, щось купував або обмінював. Листувався навіть із закордонними кореспондентами. Дізнавшись, що М. Біляшівський збирається до Варшави, подав йому список творів Шевченка польською мовою, які хотів би придбати. Велику допомогу одержував Тарновський від численних добровільних дарувальників, які безкоштовно віддавали збирачеві оригінальні документи, речі.

Речі з історії українського козацтва Тарновський збирав, консультуючись із Дмитром Івановичем Яворницьким. Разом вони відвідували колишні місця розташування укріплених таборів запорожців і здобували там різноманітні козацькі реліквії. В результаті до колекції Тарновського потрапило близько тисячі таких експонатів. У 1888 році побачила світ книга Д. Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Матеріальну допомогу у виданні книги надав Яворницькому В. Тарновський.

Вирішальний вплив на колекціонерську діяльність, особливо в останній період життя Тарновського, мав видатний історик України Олександр Матвійович Лазаревський. Він сам поповнював колекцію рідкісними рукописами, гравюрами, старовинними портретами, спонукав до збирання рідкісних книжкових видань. О.Лазаревський редагував і коректував каталог шевченківської колекції. Йому ж належала думка передати музей Чернігівському земству. В останні роки свого життя Василь Васильович майже щорічно відвідував могилу Шевченка в Каневі. Він мріяв перевезти до Качанівки останки Т. Шевченка, М. Костомарова, Г. Квітки, І. Котляревського, насипати над ними високі могили. В. Тарновський хотів зробити з Качанівки українську святиню. У 1898 році розорений власник Качанівки змушений був продати свою садибу капіталісту-цукрозаводчику П. Харитоненку і доживав віку в Києві, на вулиці Великій Володимирській. Часто хворів, на лікування їздив у Наугейм. 13 червня 1899 року (за старим стилем) тяжка хвороба звела В. Тарновського в могилу. Поховано його було в Києві, на Аскольдовій могилі поряд з матір'ю, дружиною, сином Петром. У 30-ті роки кладовище на Аскольдовій могилі було ліквідоване, прах Тарновських перенесли на Звіринецьке кладовище м. Києва.

 

Глібов Леонід Іванович (1827–1893)

Український поет-байкар і культурний діяч. Народився в с. Веселому Подолі (тепер Семенівського р-ну Полтавської області). У 1849-1855 рр. навчався в Ніжинському юридичному ліцеї, тут почав писати реалістичні байки й ліричні вірші, які друкував з 1853 в газеті "Черниговские губернские ведомости". Після закінчення ліцею деякий час учителював у м. Чорному Острові, на Поділлі, а з 1858 – у Чернігівській гімназії. Водночас був видавцем і редактором тижневика "Черниговский листок" (1861 – 1863), який закрили за публікацію антиурядових матеріалів. Брав участь в організації недільних шкіл, виданні популярної літератури. У 1863 за зв'язок з членами організації "Земля і воля" був висланий з Чернігова до Ніжина. Добився повернення до Чернігова. З 1867 р. і до кінця життя завідував земською друкарнею. На громадську і літературну діяльність Л.І. Глібова мали вплив дружні взаємини з революційними демократами І. О. Андрущенком, М. І. Кибальчичем, О. В. Марковичем. Перша збірка віршів опублікована російською мовою. На початку 50-х рр. почав писати українською мовою. Волелюбні мотиви прозвучали в поезіях "У степу", "Над Дніпром" та ін. Л. І. Глібов започаткував жанр віршованого фейлетону. Пробував сили у прозі і драматургії. 1863 у Києві Л. І. Глібов видав першу збірку байок. Друга й третя (1872 і 1882) закріпили за ним славу видатного байкаря. Створив понад 100 оригінальних байок, в яких викривав свавілля експлуататорів. Створені Л.І. Глібовим образи стали узагальненими соціальними типами. Здобув визнання і як дитячий письменник. У його творах органічно поєднані гумор і ліризм. Вірші "Журба" ("Стоїть гора високая", написано 1859 р. під час перебування у Седневі (альтанка Л.І. Глібова), "Вечір", "Скажіть мені правду, добрі люди", "Летить голуб понад морем" стали популярними піснями і романсами. В Чернігові мешкав на вулиці Шосейній , на місці його будинку, що не зберігся, встановлено меморіальний знак. Помер і похований у Чернігові.

 

MyCounter - счётчик и статистика

© 2007-2016. Пам'ятки рідного краю
Розробка та підтримка - dSb