Головна Православ'я Духовні діячі
   
 
Феодосій Углицький
Лазар Баранович
Іоанн Максимович
Преподобний Антоній
Микола Святоша
Преподобний Лаврентій

 

 

Феодосий Углицкий

 

Период жизни Феодосия Углицкого от рождения до прибытия в Чернигов в 1688 году меньше всего представлен историческими источниками. Первые биографы Феодосия Углицкого предполагали, что он родился в начале 17 века. Известно, что он учился, а затем некоторое время трудился в Киеве. Сегодня можно соглашаться, так сказать, с компромиссным вариантом, предложенным также еще в 19 веке. Его смысл сводиться к тому, чтобы признать Феодосия Углицкого выходцем с Правобережной Украины. Действительно, вся его жизнь до приезда в Чернигов прошла на Правобережной Украине. Будучи архимандритом Черниговского Елецкого монастыря и Черниговским архиереем он способствовал переселению крестьянских семей с Правобережья в пределы Черниговской епархии, что свидетельствует о постоянной его связи с этим регионом Украины. Таким образом, Феодосии Углицкий родился на Правобережной Украине в Подольском воеводстве Речи Посполитой.
В середине 1640-х годов в Киево-Могилянской коллегии собрался достаточно сильный преподавательский состав, подготовленный по высоким научным и образовательным меркам того времени. В 1650 году ректором коллегии стал Лазарь Баранович, впоследствии знаменитый Черниговский архиепископ. Он оказал огромное влияние на развитие церковной жизни в Украине во второй половине 17 века и на умственное, духовное развитие известных церковных деятелей того времени. Несомненно его влияние и на Феодосия Углицкого. В своих письмах Лазарь обращается к Феодосию просто, с отцовской теплотой и, в то же время, всегда назидательно, иногда, даже резко, так как только может давать наставление умудренный отец близкому ему человеку - своему духовному сыну.
Польско-украинская война в начале 1650-х годов разгоралась с новой силой. Начиналась новая страница в жизни украинского народа. Безусловно, Феодосии Углицкий был свидетелем этих судьбоносных для Украины событий. Неизвестно, когда он окончил курс обучения в Киево-Могилянской коллегии. Из источников (грамот, универсалов, писем) видно, что святитель Феодосии владел церковнославянским, украинским, латинским и польским языками. В сохранившихся автографах святителя его почерк не крупный и достаточно красивый. Во второй половине 17 века помнили, что он «был муж благоразумен и благотворящ Киевскому братскому монастырю», при котором существовала коллегия. Наверняка, и учеба и годы, проведенные здесь, оказали самое благоприятное влияние на формирование Феодосия как личности, духовно укрепили его, подготовили к будущей пастырской стезе.
Неизвестно, когда именно будущий черниговский святитель стал монахом. Вероятно, уже во время обучения он принял постриг и навсегда посвятил себя высокому призванию служения Богу и людям. Некоторые его биографы считали, что постриг состоялся в Киево-Печерском монастыре. Несомненно, одно: имя Феодосий (в честь одного из столпов русского монашества преподобного Феодосия Печерского) ему было дано не случайно. В дальнейшем, будучи настоятелем иноческих обителей и владыкой, он в полней мере оправдал свое призвание, совмещая усердие в устроении монастырей, пастырскую заботливость о пастве, молитвенный подвиг.
В конце 1650-х годов Феодосии Углицкий упоминается в звании архидиакона Киевского Софийского собора и наместником митрополичьего дома. Это была достаточна высокая и ответственная должность. В молодом возрасте ее мог занимать только человек, пользующийся духовным и нравственным авторитетом. И, конечно, наместник митрополичьего дома должен был быть в хороших отношениях с митрополитом, в данном случае, Сильвестром Косовым.
В 1662 году Феодосии Углицкий стал игуменом Корсуньского Онуфриевского монастыря. Неизвестно, чем было вызвано это новое назначение. Возможно, игуменство обители оказалось не занятым, и Феодосий принял предложение возглавить ее, сделав тем самым очередной шаг на пути к восхождению к высоким духовным должностям. Не исключено, что и козацкая администрация Корсуньского полка была заинтересована в настоятельстве здешнего монастыря уже известного своей жизнью и служением Феодосия. Приблизительно в это время его сестра Магдалина вышла замуж за писаря Каневского полка (вторая за рангом должность после полковника), соседнего с Корсуньским полком, Евстафия Полоницкого.
1660-е годы отмечены братоубийственной гражданской войной на Украине. Неустойчивость власти после смерти в 1657 году Богдана Хмельницкого, неблагоприятная международная остановка, - все это привело к раздорам, кровопролитию, разрушениям. Иван Выговский, избранный гетманом Украины после Богдана, не удержал в своих руках гетманскую булаву и должен был в 1659 году отказаться от власти. Руки молодого Юрия Хмельницкого (младшего сына старого гетмана) оказались слабыми, чтобы удержать наследие отца. Выбранный на гетманство в очень сложный момент политических раздоров в Украине и вследствие военных неудач, он также отказался от булавы и постригся в монахи. Согласно «Черниговской летописи» его постриг совершил в Корсуньском монастыре митрополит Дионисий Балабан в то время, когда настоятелем его был Феодосий Углицкий.
Около двадцати четырех лет Феодосий управлял древней Выдубицкой обителью. Киево-Выдубицкий монастырь был основан во второй половине 11 века в урочище Выдубичи на околицах Киева. Михайловский собор монастыря сооружен примерно в тоже время. В начале 12 века игумен Выдубицкой обители Сильвестр редактировал знаменитую летопись «Повесть временных лет». После принятия церковной унии в Бресте в 1596 году монастырь стал униатским. Но в 1630-х годах он перешел в ведение православной иерархии во главе с Киевским митрополитом Петром Могилой. Предшественником Феодосия Углицкого в управлении Выдубицкого монастыря был Климент Старушич. Именно он начал укреплять материальное состояние монастыря, заручившись поддержкой гетмана Богдана Хмельницкого и Московских властей.
В тревожное время конца 1650-х - начала 1660-х годов монастырь, как видно, сильно разорился и теперь нуждался в восстановлении хозяйственной и духовной жизни. Например, в 1666 году во время движения к Переяславу российское войско забрало в Выдубицком монастыре 500 возов сена. В своем письме от 25 января 1670 года к царю Алексею Михайловичу Феодосий Углицкий писал, что «в то время без корму все наши животины померли. А во время другого мятежа те же ратные люди нашей ржи и пшеницы на поле пожали себе двести коп». Святитель Феодосий просил московские власти возместить убытки монастыря, но в этой просьбе отказали. Подобных жалоб от монастырей на разорения в Москву приходило немало, но челобитчикам отвечали, что об убытках и разорении, понесенных кем-либо во время «брюховетчины», новый гетман Украины Демьян Многогрешный писал, «чтоб все то оставить и тому дать покой».
Тем не менее, благодаря кипучей деятельности Феодосия Углицкого, его прекрасным пастырским способностям, Выдубицкий монастырь возродился и занял свое место среди наиболее почитаемых духовных центров православной Руси. Чтобы восстановить хозяйственное положение столичной обители, наладить здесь соответствующий строй иноческой жизни нужны были значительные усилия. В 1670 году Феодосий получил от гетмана Петра Дорошенко (1665-1675) универсал, которым за монастырем закреплялись земли - Калиновщина, Кальный луг, Гнилищена, озеро Глушец и село Лесники, освященные, по мнению историка Филарета (Гумилевского), еще подвижничеством преподобного Феодосия Печерского. В 1685 году, по ходатайству Феодосия Углицкого, московские цари Иоанн и Петр Алексеевичи выдали Выдубицкому монастырю жалованную грамоту, в которой, в частности, позволялось выдубицким монахам приезжать в Москву один раз в пять лет за милостыней. Со своей стороны, Феодосий Углицкий еще в январе 1685 года прислал в Москву «двух человек партесного пения учеников», так как, царский придворный хор комплектовался главным образом из украинцев.
Заботясь об устроении монастырского хозяйства, Феодосий всегда был внимателен к подданным обители, старался организовать правильное и прибыльное ведение ими своего хозяйства. Сохранилась грамота святителя Феодосия, выданная им 10 февраля 1687 года жителям местечка Летки, в которой он приветствовал желание жителей организовать цеховое братство. «Хотячи мети в местечку нашом Летковичах, а при храме святителя и Чудотворца Николая, звычайный межи братствами порядок, - писал Феодосий Углицкий, - постановилем и приказалем, абы все ковалского, бондарского и рымарского ремесла господари были з собою в едном братстве и в едном цеху, и абы таковый порядок межи собою заховали, яковый везде заховуется, то есть, повинны напрод пильное мети о церкви Божой и о украшений ей старанье, так и о инших учинках добрых, и милосердных незанедбанье». Далее мудрый Выдубицкий игумен регламентирует, какие отношения должны быть среди цеховых людей («брат за братом если бы который перемовився, перед старшим братом да примирится»), между мастерами и учениками («брат яковый же колвек еслибы хлопца до ремесла принял, научивши ремесла, повинен его поставити пред всею братиею и вызволити»), про заботу о больных («болезнуючих зась межи собою братию должны суть посещати») и т.д.
Деятельность игумена Феодосия Углицкого по возрождению Выдубицкого монастыря не всем пришлась по душе, особенно тем, интересы кого, как им казалось, ущемлялись этой кипучей деятельностью. В результате войн Богдана Хмельницкого образовалась новая ситуация, в которой открывались новые возможности для социально-экономической и культурной жизни на украинских землях. Польская администрация была изгнана, а вместе с ней удалились на безопасное расстояние магнаты и зажиточная шляхта. Территория Гетманщины поделилась на полки, во главе которых стояли полковники. Теперь козацкая администрация, эта элита обновленного украинского общества, оказалась в первых рядах фундаторов и ктиторов монастырей и приходов, жертвователей на нужды церкви. В новых условиях монастыри старались, конечно, сохранить свои владения. Монастырская жизнь начинала постепенно налаживаться. Обители крепли экономически, развивались культурно и духовно. Настоятели обителей обращались к новой козацкой администрации с просьбой о выдачи охранительных грамот и универсалов для своих владений. Тем не менее, после нескольких лет войны, неразберихи, избежать имущественных споров было невозможно. Большие монастыри с большими владениями имели, конечно, больше возможностей. На украинских землях это, прежде всего, Киево-Печерский монастырь. Именно с ним, вернее с его настоятелем Иннокентием Гизелем (ок. 1600-1683), пришлось столкнуться Выдубицкому игумену Феодосию Углицкому. Сохранившиеся тяжебные документы свидетельствуют о сложных взаимоотношениях двух обителей. Профессор Киевской духовной академии Н.Петров, анализируя их, пришел к выводу, что первоначально Киево-Печерская Лавра притесняла Выдубицкий монастырь, захватывая его недвижимое имущество и угодия. Еще предшественник Углицкого Климентий Старушич вел спор с Гизелем за монастырские владения, а именно за перевоз на Днепре. Но когда Выдубицким игуменом стал Феодосий Углицкий, имущественные притязания Лавры к Выдубицкому монастырю угасают. Иннокентий Гизель, не надеясь на успех в тяжбе в законном судовом порядке, перевел спор на личностные отношения. Например, жалуясь на Феодосия в письме к московскому боярину Матвееву в июне 1672 года, он писал: «Когда бы каковой от отцов игуменов заслуженный церкви Божий мне наругался и укоризны давал, но то зело тяжко, что таковой человек, который ничего церкви Божий не прислужившись, молодой будучи, мене в летах уже пожилого бесчестит и место святое досадствует». В таком же духе писал Иннокентий Гизель Черниговскому архиепископу Лазарю Барановичу. В этом случае жалоба имела более серьезные последствия. Лазарь следил за продвижением по службе своего ученика, радовался успехам Феодосия, признавая, что он «по заслугам своим достиг места игуменского», в то же время, давал ему советы «пастырски, отечески и братски». С о. Иннокентием у Лазаря были давнишние дружеские отношения. Они, возможно, вместе учились за границей, хотя Гизель был лет на двадцать старше Барановича. В сороковые годы, когда Лазарь начал преподавать в Киево-Братской коллегии, Иннокентий был уже ее ректором. В 1656 году он стал архимандритом Киево-Печерской лавры, а Лазарь в 1657 году, после посвящения в епископы, удалился в Чернигов. Они регулярно переписывались. Гизель помогал Барановичу издавать свои книги в типографии Лавры. Баранович ценил ученые заслуги Иннокентия.
Таким образом, Лазарь Баранович, будучи вообще по характеру миротворец, не мог не вмешаться в возникший конфликт. 16 июля 1672 года он писал Феодосию в Киев: «Сильно жалуется на вас и жалобу изливает на бумаге преподобный отец наш архимандрит Печерский, будто вы на лаврских полях приказываете бить до крови, обирать и истязывать поселян, не довольствуясь тем, чем довольствовались ваши предместники. Возвещая вам мир, желаю очень, чтобы он был между вами. Не нужно говорить вам, вы и сами знаете хорошо, какая особа в церкви Божией отец архимандрит и сколько оказал он ей услуг. Не прибавляйте к скорбям его новых скорбей, но, имея по апостолу мир со всеми, имейте его особенно с лицем заслуженном в церкви Божией. Отец архимандрит пишет, что он не желает чужого. Давно сказано: уступи старшему. Больше чести тому, кто ее воздаст, нежели тому, кто ее принимает. Вам будет честь, когда вы почтите того, кто столько заслужите ее, и не станете огорчать угнетенного бедами. Сами вы стена в церкви Божией». Письмо это очень интересно. Оно показывает, как тонко, дипломатично архиепископ Лазарь пытается развязать конфликт, примирить правоту юридическую с правотой, исходящей от почтения к старшим и заслуженным особам.
Как видим из письма, имения, которыми незаконно владела Лавра, были уже отданы Выдубицкому монастырю. Тогда, о. Иннокентий выступил заступником бывших своих поселян, которых по приказанию о. Феодосия будто бы притесняли, взыскивая с них сверх той меры, которая существовала в бытность их подчиненными Киево-Печерскому монастырю. Но мы уже видели, что святитель Феодосий всегда был ревностным заступником своих подданных, заботился о их благополучии. Лазарь понимает, что доводы о. Иннокентия всего лишь прием, чтобы обвинить своего оппонента в затянувшемся конфликте, но он советует Феодосию уступить значительно старшему по возрасту Иннокентию Гизелю.
В этом споре наметилось примирение, но потом что-то помешало ему. Гизель опять написал жалобное письмо Барановичу. В письме архиепископа Лазаря к Феодосию от 2 октября 1674 года читаем: «Сводил я вас на святый мир с отцем архимандритом Печерским, думая, что вы смиритесь пред ним, как пред старшим и заслужинейшим в церкви Божией; и хотя вы отчасти смирились было, но теперь из этого вина такой вышел крепкий уксус, что если вы и испиете его вдоволь для отца архимандрита, то он, не хотя пить его, рассудил писать ко мне».
Черниговский владыка, на правах местоблюстителя митрополии, сурово обращался к Феодосию: «Исторгните плевелы, который враг вселил в ваше сердце, и явите себя полным пшеничным колосом, который при дозревании наклоняется». А как духовный наставник выражал искреннюю надежду в своего ученика: «Предчувствие мое вещает мне, что Дух Святый смягчит ваше сердце: сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит». Из письма Лазаря Барановича к настоятелю Новгорода-Северского Спаского монастыря Михаилу Лежайскому мы узнаем с каким глубоким чувством смирения принял святитель Феодосий увещание из Чернигова. «Преподобный отец игумен Выдубицкий, - писал архиепископ Лазарь, - подпав под мое запрещение, не касался и епитрахили, пока не выполнил архиерейского приказания».
Этот эпизод из жизни святителя Феодосия очень поучительный для всякого христианина, особенно для тех, кто хочет быть водителем душ человеческих. В ту эпоху среди людей его ранга и положения подобные духовные подвиги случались не часто. Поэтому Лазарь Баранович был искренне удивлен истинно христианскому смирению святителя Феодосия. Мудрый Черниговский архиепископ приближал к себе не случайных людей. Прежде он изучал их характер, душу, их способности - духовные и умственные. По таким критериям Феодосий Углицкий и вошел в его ближайшее окружение, приняв приглашение возглавить древнюю черниговскую обитель - Елецкий Успенский монастырь.

Феодосий Углицкий – архимандрит Елецкий и архиепископ Черниговский

В Чернигов Феодосий Углицкий прибыл в конце 1688 года и принял в управление Черниговский Елецкий Успенский монастырь. Переезд из Киева в Чернигов состоялся, безусловно, по желанию архиепископа Лазаря Барановича и гетмана Ивана Мазепы.
Елецкая обитель была в числе наиболее почитаемых святынь Черниговщины. Еще 2 января 1688 года преставился Богу Елецкий архимандрит Иоанникий Галятовский. К тому времени архиепископ Лазарь уже хорошо знал отличные организаторские способности Феодосия Углицкого, знал о его авторитете в церковных кругах и хороших связях среди элиты Украинской гетманской державы. Обоюдное уважение и признание имели в таком деле также немаловажное значение. Именно Феодосий Углицкий нужен был архиепископу Лазарю, чтобы возглавлять древнюю черниговскую обитель и быть ближайшим помощником в управлении епархиальными делами.
Черниговский Елецкий Успенский монастырь был основан на рубеже 11-12 веков. Главный его храм - Успенский собор - построили на месте, где, по преданию, явилась на ели икона Божией Матери. Впоследствии, и икона, и монастырь стали называться Елецкими.
Конец 1650-х - первая половина 1660-х годов были тревожным временем для Украины. Шла, во-первых, российско-польская война, во-вторых, разгоралась гражданская война в Украине, как последствие первого. Только после заключения Андрусовского перемирия между Россией и Речью Посполитой в 1667 году постепенно налаживается мирная жизнь, воз¬рождаются церковные святыни. В марте 1669 года, когда проходили выборы нового гетмана Демьяна Игнатовича вместо Брюховецкого, духовенство обращалось к козацкой раде с предложением перенести митрополичью кафедру из Киева в Переяслав, так как, согласно Андрусовского договору, Киев через два года должен был перейти в подданство Речи Посполитой. Председательствующий на раде Лазарь Баранович предлагал перенести митрополию в Чернигов, «Чернигов де старее Переяслава и княжение древнее». Но через два года Киев остался в составе Гетманщины и, следовательно, в подданстве России. Для митрополичьего престола не было нужды искать другого места.
В 1668 году по просьбе Лазаря Барановича в Чернигов прибыл один из самых талантливых писателей того времени Иоанникий Галятовский, который 6 августа 1669 году был возведен в сан архимандрита Елецкой обители. Он оказался не только плодовитым писателем (ему принадлежат более десяти апологетических, полемических, исторических книг, в том числе «Скарбница потребная», рассказывающая об истории Елецкого монастыря), но и умелым администратором. Именно с его назначением начинается возрождение обители. За почти двадцатилетнее правление о. Иоанникия Елецкий монастырь преобразился в таком виде, в котором он в общих чертах сохранился до наших дней. Прежде всего, был восстановлен древний Успенский собор. Под руками современных мастеров в купольной части он приобрел выразительные черты архитектурного стиля украинского барокко. В день Успения Божией Матери 1670 году в храме соборно зазвучала молитва Господня. Впоследствии в монастыре были построены Петро-Павловская церковь, трапезная, братские келий, каменная монастырская ограда.
Еще в 1670 году о. Иоанникий побывал в Москве, где просил, у царя Алексея Михайловича помощи в деле восстановления Елецкой обители. Но первыми и главными строителями ее были Черниговские полковники. Особенно много средств выделял полковник Василий Дунин-Борковский (1672-1685). Угодья и земли были утверждены в собственности монастыря гетманами Демьяном Многогрешным (1668-1672) и Иваном Самойловичем (1672-1687).
В таком возрождающемся виде принял святую Елецкую обитель Феодосий Углицкий. Нужно было продолжать дело, начатое его предшественником. Имея опыт двадцатилетнего управления Выдубицким монастырем, хорошие личные отношения с представителями козацкой старшины и, прежде всего, с гетманом Иваном Мазепой (1687-1708), духовный авторитет в среде Черниговской паствы, он стал достойным приемником Иоанникия Галятовского.
Приняв в управление Елецкий монастырь, Феодосий провел ревизию всех его имений. Оказалось, что хозяйственные дела монастыря не так уже и хороши. Многие крестьяне, приписанные к монастырю, или вышли самовольно из подчинения или не исполняют положенные повинности. Это касалось, прежде всего, монастырских имений в селах Серединке, Надиновке, Копачеве и Сеножатском, которые находились тогда в Киевском полку. Феодосий написал письмо к Киевскому полковнику Константину Солонине (1687-1689) с просьбой о помощи разобраться в запутанных делах и навести порядок среди подчиненных. Полковник Солонина посылал в эти села Козелецкого сотника для проведения ревизии «Козаков, мещан и подсуседков». В письме от 22 ноября 1688 года он отвечал святителю Феодосию, что «в Серединце найшлося подданных сорок без одного, в Надиновце болш десятка, в Копачеве семь человек, в Сеножацком пятнадцать, которые повинуются монастыреви, тих я в поданство себе не привлащалем, абы мне якое послушенство албо работизну робыли». Вместе с письмом Солонина отослал реестр Козаков и селян, которые находились в его подчинении. Как видно из письма, в этом реестре оказались подданные монастыря. Но полковник отказывался их возвращать монастырю, «бо либо не кожен против себе был у войску, еднак едного был отец, другого брат и послуга войсковая з них отбувалася, и трудно их маю з реестру войскового виписати и в повинность местную отдавати, и было бы то над права и давние козацкие волности». Такая ситуация была обычной для тех времен. В период военных действий многие селяне вписывались в реестр и становились козаками, не желая потом возвращаться в прежнее состояние.
В начале 1689 года в Чернигов приезжал гетман Мазепа. С ним встречался Феодосий и просил способствовать улучше¬нию материального положения Елецкого монастыря. 1 февраля 1689 года гетман выдал универсал, в котором говорилось: «Их же царского пресветлого Величества войска Запорозского полковнику черниговскому пану Якову Лизогубу, старшине полковой, сотникам, атаманам и всем як товариству, так и посполитим того полку и обивателем и каждому, кому о том теперь и в потомние часи надлежатимет ведати, ознаймуем сим нашим универсалом, иж подчас битности нашей гетманской в Чернигове обявлял нам високи в Богу превелебний Господин отец Феодосий Углицкий, архимандрит монастира Успения Пресвятой Богородицы Елецкого Черниговского з братиею скудость своей обители як в запасах хлебных, так и в дровах, без якого доволства и жити ему з братиею трудно, а нужды твоея подперти ему не отколь, понеже под тоею архимандриею людей, в подданстве будучих мало, в чом просил нас усиловне, абисмо на тие монастира его недостатки меючи наш рейментарский респект, надали им село Мощонку, в ключу Седневском лежачое». Гетман также разрешил Феодосию Углицкому соседнее с Мощенкой село Лемешевку «осадити людьми тогобочными заграничними», т.е., выходцами с Правобережной Украины. В 1707 году Иван Мазепа утвердил это село за Елецким монастырем. Оба села находились в собственности Елецкого монастыря до 1786 года, когда все монастырские имения были реквизированы в российскую государственную казну.
Ранее уже нам известная по игуменству в Выдубицком монастыре любовь святителя Феодосия к церковному пению проявилась и в Чернигове. В Елецком монастыре он создал хор, в состав которого входили и дети-спивачки. В тоже время, архиепископ Лазарь Баранович заботился об организации архиерейского хора. Несколько лет спустя, приемник святителя Феодосия, Иоанн Максимович, открыл Черниговский коллегиум, где также образовался студенческий хор. Можно говорить о том, что существующая и ныне в Чернигове традиция красивого церковного пения была заложена трудами Лазаря Барановича, Феодосия Углицкого и их приемниками на Черниговской архиерейской кафедре.
Таким образом, за несколько лет управления Феодосия Углицкого, Черниговский Елецкий монастырь достиг хорошего благосостояния. Он окреп экономически, стал одним из главных духовных центров в большом регионе. История Елецкого монастыря второй половины 17 века свидетельствует об авторитете этой духовной обители, которая притягивала к себе многочисленных паломников. Елецкая икона Божией Матери, привезенная в Чернигов российскими купцами, была приобретена черниговскими мещанами и подарена в монастырь, где прославилась многими чудесами. Жертвователями и украсителями «Елицы» были известные в то время деятели Гетманщины: гетманы Иван Самойлович, Иван Мазепа, полковники Василий Дунин-Борковский, Леонтий Полуботок, Яков Лизогуб.
Святитель Феодосий, будучи уже Черниговским архиепископом, некоторое время продолжал управлять Елецкой Успенской обителью, подыскивая достойную себе замену. Такая кандидатура вскоре нашлась. Это был наместник Брянского Свенского новопечерского монастыря, Иоанн Максимович, которого в 1695 году владыка Феодосий и посвятил в сан архимандрита Елецкого монастыря.
2 июня 1690 года Киевским митрополитом избрали архимандрита Киево-Печерской Лавры Варлаама Ясинского (1690-1707). От черниговского духовенства в выборах принимал участие Феодосий Углицкий. Лазарь Баранович, как и пять лет назад при избрании митрополитом Гедеона, не поехал в Киев на собор. После посвящения Варлаама Ясинского в Москве, ему была выдана благословенная грамота, из которой видно, что Черниговский архиепископ, как и два года назад, не подпадал под его юрисдикцию. После избрания в митрополита Варлаама Ясинского состоялись выборы настоятеля Киево-Печерской Лавры. Претендентов было три: наместник Лавры Паисий, Елецкий архимандрит Феодосий Углицкий и игумен Пустынно-Николаевского монастыря Иоасаф Кроковский. Но печерская братия неожиданно выбрала в настоятели Киево-Печерской Лавры генерального судью Михаила Вуяхевича, который присутствовал на выборах как посланец от гетмана. Вероятно, на выборах Феодосию Углицкому противодействовал Варлаам Ясинский. Не известно, когда и почему между ними начался конфликт, и был ли он личным, или они всего лишь представляли два конкурирующих между собой духовных и церковно-административных центры.
Избрание Варлаама Ясинского Киевским митрополитом, который, как оказалось, встал в оппозицию «партии» черниговского владыки, заставили Лазаря Барановича задуматься о будущем Черниговской епархии. Его многолетними трудами она приобрела высокий статус, постепенно возрождались христианские святыни, отстраивались храмы, монастыри, развивалась приходская жизнь. Лазарь основал типографию, открыл в Новгороде-Северском школу, наконец, привлек к себе в епархию плеяду церковных деятелей, которые стали украшением Украинской православной Церкви. Назначение и посвящение в настоятели монастырей своей епархии он совершал самостоятельно, без согласования с Киевом. Теперь Лазарь, вероятно, как никогда прежде, желал, чтобы его великий труд не пропал, а дело начатое им было с честью продолжено. Своим приемником по кафедре он хотел видеть Иоанникия Галятовского, но тот умер раньше его.
В ноябре 1690 года патриарх Адриан выдал грамоту Елецкому архимандриту о вспоможении архиепископу Черниговскому Лазарю Барановичу в делах епархиального управления. В ней говорилось, что «в епархии Черниговской, ради изнеможения в старости сущего в Святе Дусе сына и сослужителя нашея Мерности, преосвященного Черниговского и Новгородского архиепископа Лазаря Барановича, взят он Феодосий, бывый Игумен из Киевского Выдубицкого Михайловского монастыря, во град Чернигов, в Елецкой Пресвятая Богородицы монастырь, и в нем учинен архимандрит. И правление в доме архиерея Лазаря Барановича, по Его архиепископлю велению имети Ему, архимандриту Феодосию повелеся же».
Вопрос об избрании Феодосия Углицкого в действительного архиепископа Черниговской епархии был решен в Чернигове и в гетманской столице Батурине весной 1692 года. В апреле гетман Иван Мазепа отослал в Москву царям Иоанну и Петру челобитную, в которой изъявлял надежду, что они, повелят и впредь управлять черниговской паствой «по правилом святых отец». Аналогичное письмо гетман Мазепа написал и патриарху, в котором так характеризовал святителя Феодосия: «Изволиши в ту епархию освятити архиепископа и подати пастыря, сего доброжелательного, вашему архипатырству сведомого, а нами избранного, мужа пречестнейшего архимандрита Елецкого Черниговского Феодосия Углицкого, мужа поистинне чести и власти тоя достойна, доволна суща еже управляти ввереную себе паству: словом премудра, житием полезна, от юности во иноческом чину добре поживша, в божественных книгах искусна и могуща наставляти словесные христовы овцы на духовную пажить».
Летом 1692 года в Москву отправился святитель Феодосий. С собой он вез челобитные от гетмана и черниговского духовенства. В Москву Феодосий прибыл 24 июля и, вероятно, скоро вручил царям Иоанну и Петру, а также патриарху означенные челобитные представителей украинской стороны. Гетман Иван Мазепа писал о том, что «Черниговская епархия нынешнего времени зело требует пастыря и правителя во духовности» а, поэтому, Феодосий Углицкий был избран и отправлен в Москву, чтобы «по их царскому повелению святейшему патриарху посвятить его во архиепископы, и власть имел бы он совершенную».
Московские власти оказались в затруднении. Уважая желание украинского гетмана и черниговской паствы, патриарх, однако не решался поступить против церковных правил. В данном случае, Лазарь Баранович был жив и оставался действующим архиереем. К тому же, в письме к патриарху он не четко изложил свою просьбу. Из Москвы в Украину срочно полетели запросы, к Барановичу и гетману. Лазарь Баранович лично написал к патриарху, «что он уже велиею старостию ныне содержится и в телесней крепости изнеможе, чесого ради посвятил бы великий господин святейший патриарх во архиереи в Чернигов архимандрита Феодосия». После получения этих заверений, патриарх согласился рукоположить Феодосия Углицкого в архиепископа, но без выдачи ему ставленной грамоты. Хиротония состоялось в Успенском соборе московского кремля 11 сентября 1692 года. 28 сентября царями Иоанном и Петром Алесеевичами были выданы грамоты гетману Ивану Мазепе и святителю Феодосию о подтверждении его прав на Черниговскую архиепископию.
Феодосий Углицкий, приняв хиротонию и вернувшись в Чернигов, оставался проживать и управлять Черниговским Елецким монастырем. В то же время он был деятельным помощником больного Лазаря. Письма, грамоты, распоряжения подписывали оба архиереи или издавались Феодосием от имени Лазаря Барановича. Например, в марте 1692 года Феодосий Углицкий, тогда еще только помощник Барановича, выдал от его имени грамоту на устройство Каташинского Николаевского монастыря. Когда же святитель Феодосий получил хиротонию, он подписывался: «Феодосий Углицкий, архиепископ и архиепископии Черниговской и Новгородсеверской коадъютор, архимандрит Елецкий». Такая подпись стоит на грамоте, выданной на возобновление Любецкого Антониевского монастыря летом 1693 года.
Трудолюбие Феодосия Углицкого было отмечено Лазарем Барановичем в письме к патриарху Адриану: «Трость жития моего ветром старости колеблема, ко смерти приклоняется, и жизнь моя скончивается, обаче отеческим вашего святительства подвижен есмь презрением, когда во всегдашних моих немощах желанную святительство ваше даде ми помощь и, аки Петру, в мори седины моея утопающу, да во море не пожрет мя глубина смертная, подал ми еси руку помощи, Божиим и своим пастырским благословением рукоположив архиерея и наследника мне». В мае 1693 года цари Иван и Петр Алексеевичи грамотой утвердили за Черниговской архиепископией все ее вотчины. Грамота была выдана на имя Феодосия Углицкого.
3 сентября 1693 года скончался Лазарь Баранович. Погребение великого черниговского владыки совершил архиепископ Феодосий. Лазарь был похоронен 1 октября на Покров Превсвятой Богородицы в Борисоглебском кафедральном соборе за левым клиросом.
С извещением о смерти архиепископа Лазаря Барановича в Москву были посланы некие иеромонах Пахомий, писарь Александр с товарищами. С собой они везли письма к царям Петру и Иоанну, а также к патриарху Адриану, от гетмана Ивана Мазепы и Феодосия Углицкого с просьбой о подтверждении прав последнего на управление Черниговской епархией.
Подтвердительная архиепископу Феодосию была выдана патриархом Адрианом 2 января 1694 года. В ней говорилось, что Феодосий «в дело служения архиепископ Черниговский хиротонисан еси. И уже свойствен еси епархии той Архиерей и пастырь избранный, учинен еси, отселе всесовершенно вся люди Божия управляй, и назирай и устрояй ко спасению и руководствуй ко благоугождению всетворца Бога, и архиепископии Престол благозаконне содержи за благотворение бо в должности чина и достоинства сего от Христа Господа зде временное, и вечное блаженство в небесех получиши. Ибо сего боголюбию твоему навсегда усердствуем».
5 января того же года милостивую грамоту Феодосию Углицкому выдали цари Иоанн и Петр Алексеевичи.
Преосвященный Феодосий Углицкий начал самостоятельное управление Черниговской епархией. Но лишь два года оставалось его земной жизни. Однако, за этот непродолжительный срок им было сделаны значительные усилия по улучшению благосостояния епархии. Особенное внимание святитель Феодосий обращал на поддержание духа истинного христианского благочестия среди пасомых. Он заботился о восстановлении прежних и устроении новых монастырей и храмов. Уже 11 октября 1693 года архиепископ Феодосий выдал Марии Сулимовой, вдове Стародубского полковника Семена Самойловича, грамоту, которой благословил ее построить женский монастырь на земле, купленной ею вместе с покойным мужем. Для обители был построен храм в честь Успения Пресвятой Богородицы, освященный святителем Феодосием. В 1694 году владыка Феодосий благословил основание Любецкого Антониевского скита. В том же году он освятил в Домницком монастыре вновь сооруженный храм в честь Рождества Пресвятой Богородицы и установил празднование чудотворной Домницкой иконы Божией Матери.
Святитель Феодосий уважал добросовестных и честных хозяйственников и всячески поддерживал. Несколько грамот, сохранившихся и дошедших до нас, свидетельствуют о его благоразумной распорядительности. Например, 29 августа 1694 года архиепископ Феодосий выдал грамоту Прокопию Сенченко, атаману Шатринскому, в которой писал: «позволили в грунтах наших катедральных, в бору под селом Шатрищами, на речце Драче, греблю засыпати, млын при ней построити; з которого млына он и потомстве его третую часть мельницкую, ведлуг звычаю мельницкого, одбирати мают, а нам две части належати будут». Если же атаман Сенченко, говорилось далее в грамоте, будет придерживаться установленного правила владения мельницы, выстроенной на епархиальных землях, то ему и архиерейское благословение. В противном случае, «буди вовеки неблагословен и од млына оддален». Под грамотой следовала собственноручная приписка Феодосия Углицкого: «Для охотнейшого зас и поряднейшого того млына строения, тому ж Прокопию, атаману, по построению млына позволяем слободы на целый рок». Таким образом, хозяин мельницы, после ее построения, освобождался на год от уплаты части совладельцу - черниговской архиерейской кафедре.
Хозяйственная рассудительность и управленческий талант Феодосия Углицкого видны и в другом случае, засвидетельствованным документально его грамотой. В 1695 году он позволил некоему мельнику Пархому Ивановичу построить мельницу во владениях Елецкого монастыря между селами Надиновкой и Копочевым на р. Смолинке. Мельник оказался хозяйственником умелым. После построения мельницы он, с позволения святителя Феодосия, в течение шести недель весь доход с мельничного промысла оставлял за собой. Затем стал отдавать монастырю две третьих дохода, согласно «звычаю мелницкого», а себе забирать, соответственно, одну третью часть. Расходы на техническое содержание мельницы брали на себе обе стороны.
В Чернигове, как и прежде в Киеве, святитель Феодосий не изменял своему принципу защищать угнетаемых и несправедливо пострадавших людей. Особенно твердо он покровительствовал духовным особам. Например, в 1691 году возник конфликт между войсковым товарищем Иваном Забелой и священником с. Обтова о. Григорием. Забела был владельцем этого села и решил удалить от службы в местной церкви священника. Отец Григорий, вероятно, знал к какому духовному авторитету нужно обратиться за помощью. Сохранилось мудрое письмо Феодосия Углицкого, тогда еще Елецкого архимандрита, Ивану Забеле. Он просил владельца села, чтобы тот «его в ласце своей заховал», если священник достойно исполняет свои обязанности. «Еслибы зась з гола не поступовал так, яко потреба, - продолжал святитель Феодосий, - то правне его треба з парахии зкладати, то есить перед суд духовный припозвати, вины его доволне показати, а так правильно если з парахии и изженется, безгрешно будет».
После короткого, но плодотворного и благодатного управления Черниговской епархией 5 февраля 1696 года св. Феодосий мирно отошел к Богу. Его тело было торжественно погребено в Борисо-Глебском соборе, где и покоилось нетленно 200 лет. Многие страждущие люди молитвенно обращались к Феодосию за помощью и получали ее по вере своей. В XVIII веке произошли десятки случаев чудесных исцелений и других проявлений милости Божией по молитвам Черниговского святителя. В начале XIX века была заведена специальная книга, где фиксировались случаи исхождения благодати от его честных и многоцелебных мощей, а Черниговские архиереи неоднократно обращались в Синод с предложением прославить Феодосия в лике святых.
Обретение и перенесение мощей угодника Божьего, а также его канонизация произошли 9 сентября 1896 года. Наверное, впервые за свою историю Чернигов принял такое огромное количество паломников, которых не могли вместить ни гостиницы, ни монастыри, ни постоялые дворы, ни частные дома. Торжественно вознесли тогда православные христиане хвалу Богу, и ныне непрестанно в Черниговских храмах воспевают: "Радуйся, угодниче Божий, святителю Феодосие, чудотворче преславный". Сегодня мощи покровителя земли Черниговской покоятся в Свято-Троицком кафедральном соборе. Память святителя и чудотворца Феодосия празднуется дважды в году: 5 (18) февраля - день кончины и 9 (22) сентября - день обретения мощей.
Незадолго до своей кончины св. Феодосий назначил своим преемником на Черниговскую кафедру наместника Брянского Свенского монастыря иеромонаха Иоанна Максимовича, которого и посвятил в сан архимандрита Елецкого монастыря.

 

 

Лазар Баранович

 

Розкриття великого потенціалу джерел духовності на Чернігово-Сіверській землі в другій половині XVII ст. стало можливим завдяки подвижницькій цілеспрямованій діяльності Лазаря Барановича, непересічного церковного і політичного діяча, богослова, талановитого українського письменника й мислителя. Очолюючи протягом 36 років Чернігівську єпархію, будучи одночасно з перервами майже 18 років місцеблюстителем престолу Київської митрополії, він докладав неабияких зусиль щодо збереження рис самобутності української церкви, розвитку освіти, культури, філософської думки в складних переломних умовах тогочасної Вітчизни.
Перші кілька десятиліть біографії Л.Барановича мало підкріплені документами, тому дослідники відтворили їх лише і з певним ступенем вірогідності. Так вважається, що народився він у 1620 році в Білорусії, де таке прізвище є досить поширеним. Але ще в минулому столітті відомий літературознавець М.Сумцов висунув версію, згідно з якою Л.Баранович, який мав родичів на Чернігівщині, міг походити і з цієї місцевості. Мабуть, він був вихідцем із заможної сім'ї, бо неімущому на той час важко було здобути хорошу освіту. Але предки Лазаря не належали до аристократів, інакші цей факт зафіксовували б панегірики на його честь. Дослідники називають і світське ім'я Барановича - Лука, бо ж Лазар – це його чернече ім'я, під яким він увійшов у історію.
Біографи одностайно вказують заклади, де Л.Баранович здобув освіту: це колегії або академії в Києві, Вільно, Калиші. Закінчивши в 1642 році Києво-Могилянський колегіум, він продовжив освіту в академіях Вільно та Калиша, здобувши польську освіченість, що потім відбилося у його творах. Діставши місце викладача молодших класів Києво-Могилянського колегіуму, він за кілька років виріс до професора риторики, філософії та богослов'я, а з 1650 по 1657 роки очолював цей перший український вищий навчальний заклад, змінивши свого наставника І.Гізеля на посаді ректора.
У 1657 році Л.Баранович був висвячений на єпископа і призначений на Чернігівську кафедру, що було затверджено гетьманом Богданом Хмельницьким. А вже через 10 років на соборі Московської патріархії з благословення трьох вселенських патріархів Л.Баранович одержав титул архієпископа. Згідно з царським указом "Черниговской архиепископии предоставлено считаться первою между архиепископиями России". Він одержав більше самостійності у проведенні церковної політики на території Чернігівської архієпископії, до якої тоді фактично входили всі віруючі Лівобережжя України. Правобережні віруючі Київської митрополії тоді жили в межах Речі Посполитої. Київські митрополити Д.Балабан та Й.Тукальський були в опозиції до московської влади, конфліктували з нею, тому змушені були жити за межами Гетьманщини. Місцеблюстителем митрополичого престолу був Л.Баранович (1659-1661,1670 -1685). Це дозволяло йому мати реальну церковну владу над православним людом Гетьманщини, давало можливість впливати на політику гетьманів, їх стосунки з Росією та іншими країнами. У складних, сповнених драматизму історичних подіях в Україні другої половини XVII ст. діяльність Л.Барановича мала два напрямки: зміцнення державних зв'язків із Росією та обмеження втручання московського патріархату в справи української православної церкви. Окремі дослідники твердили, що Л.Баранович був провідником посилення позицій царизму в Україні. Насправді ж архієпископ всіляко захищав рішення Переяславської Ради, згідно з якими Україна мала бути автономною у військово-політичному союзі із Росією. Лазар Баранович не підтримував гетьманів, які в боротьбі за автономію України спирались на поляків чи турків; він ініціював створення об'єднання вищого українського православного духовенства, яке офіційно засудило виступ І.Виговського в союзі з Річчю Посполитою проти Росії. Чернігівський архієрей розцінював ці дії як спробу повернути в Україну владу польського панства, а в духовній сфері - католицизму та уніатства. Л.Баранович виступив і проти спроби гетьмана Правобережної України П.Дорошенка об'єднати під своєю владою всі українські землі, бо цей діяч спирався на підтримку Туреччини. Орди татар та турків, закликані цим гетьманом на допомогу, розоряли українські міста, брали в полон невільників.
Л.Баранович розумів патріотичні поривання бунтівних гетьманів та митрополитів, вів з ними діалоги, зокрема, з П. Дорошенком та Й. Тукальським, але в умовах, коли війська воєводи Ромоданівського окупували край, відкриту боротьбу проти царизму вважав авантюрою, яка поставить Україну на край національної катастрофи. Тому Л.Баранович погодився бути посередником у переговорах гетьмана Дем'яна Многогрішного і доклав чимало зусиль для поновлення скомпрометованого повстанням 1668 року союзу України з Росією. На його думку, цей союз таїв у собі менше небезпек для українського народу, ніж єднання з поляками чи турками.
Одночасно Л.Баранович разом із козацькою старшиною поставив ряд вимог перед царською владою: вивести російські війська із великих українських міст, не порушувати статей угоди 1654 року. В тогочасній Україні багато хто вважав Л.Барановича лідером "промосковської партії", але російські воєводи вбачали в ньому перепону для проведення своєї політики. Так, воєвода Б.Шереметьєв доповідав у Москву про небезпечні дії Л.Барановича, який наполягав, щоб російських воєвод не було в містах Малоросії. А інший воєвода К.Щербатов у 1668 році намагався навіть фізично знищити чернігівського владику, який перебував у своїй новгород-сіверській резиденції. Л.Баранович чудом врятувався, втікши від солдатів городами. Живучи в своєму монастирі, він ще довго боявся повторного нападу.
У 1688 році Л.Баранович звернувся до патріарха з проханням і дістав згоду на безпосереднє підпорядкування Чернігівської єпархії Московському патріархату. Такий статус дозволив Л.Барановичу створити на Чернігівщині певний "бастіон" духовної влади та культурно-освітньої діяльності, впливаючи й на інші регіони України.
У підвладній йому архієпископії Л.Баранович розгорнув потужну культурно-просвітницьку діяльність. Відновлюються давньоруські храми – Спаський собор XI ст. та Борисоглібський XII ст. у Чернігові, древній Спаський собор XIII ст. у Новгороді-Сіверському. Будуються нові церкви, в тому числі починається будівництво величного Троїцького собору в Чернігові, для чого архієпископ запросив із Вільно архітектора І.Б. Зауера. В 1674 році Л.Баранович засновує друкарню в Новгороді-Сіверському, перевівши її близько 1679 року до Чернігова. За роки життя владики тут було надруковано майже 50 книг, крім того, три тисячі підручників для початкових шкіл. У Новгороді-Сіверському Л.Баранович відкриває латинське училище, яке згодом було переведене (після 1672 року) до Чернігова. Воно стало потім базою для відкриття архієпископом І.Максимовичем колегіуму в 1700 році.
За архієпископства Л.Барановича в Чернігові склався під його неформальним керівництвом творчий гурток письменників та мислителів, який у наш час називають Чернігівським літературно-філософським колом. До нього увійшли І.Галятовський, Д.Туптало, І.Орновський, О.Бучинський-Яскольд, Л.Крщонович, І.Максимович, А.Стаховський, які в богословських та художніх творах розробляли й філософські ідеї.
Сам Л.Баранович написав і видав збірники проповідей "Меч духовний" (1666), "Трубы словес проповедных на дни нарочитыя" (1674), збірник віршів "Лютня Аполонова" (1671), полемічний твір "Нова міра старої віри" та інші. Тільки поетичний його спадок нараховує близько 1500 віршів, багато з яких пройняті філософською думкою.

 

 

Іоанн Максимович

 

Уродженцем Чернігівської землі, на якій він потім плідно працював близько 16 років, був Іоанн Максимович. Видатний православний церковний діяч кінця XVII - початку XVIII ст., талановитий духовний письменник і мислитель народився у грудні 1651 року у м. Ніжині у шляхетній сім'ї Максима та Єфросинії Васильківських. Його батько Максим займався торгівлею у Ніжині, а згодом переїхав мешкати до Києва, де орендував млини та шинки, що належали Києво-Печерській лаврі. Філарет (Гумілевський) зазначав, що Максим Васильківський любив називати себе Печерським, бо на оренді ґрунтів у лаврі "нажил достаточноє состояніє". Достаток сім'ї збільшився, коли гетьман І.Мазепа віддав Васильківському оренду "індукти", тобто збирання податків з привізних товарів на користь Військового скарбу. І.Мазепа високо оцінив діяльність Максима на цій посаді, бо "індукта" стала одним з найголовніших джерел постачання коштів до державної скарбниці.
Іван був старшим сином у родині Васильківських, тому отримав прізвище від батькового імені, як тоді було прийнято в Україні. Відомо, що п'ятеро його братів обрали військово-політичну кар'єру, були сподвижниками гетьмана І.Мазепи. А Іван та його брат Григорій обрали шлях церковнослужителів. Початкову освіту Максимович здобув спочатку вдома, а потім в одній з парафіяльних шкіл Ніжина. У 10 років його віддали до Києво-Могилянського колегіуму, який він закінчив 1669 року і був залишений викладачем латини та інших предметів латинського циклу. У віці 25 років архімандрит Свято-Успенської Києво-Печерської лаври І.Гізель висвячує Івана Максимовича в ченці. Під час чернецького постригу він приймає ім'я Іоанн, з яким і увійшов в історію.
Іоанн Максимович посилено займається самоосвітою. Через певний час його старанність і здібності були помічені Л.Барановичем, який рукопокладає його спочатку ієродияконом, а потім - ієромонахом і призначає економом лаври. У 1678 році він брав участь у посольстві до московського царя, яке просило захисту від турків. Сам же Максимович додатково звернувся з проханням повернути лаврі Успенський Свенський монастир під Брянськом. Клопотання було задоволене, а управління монастирем доручили ієромонаху Іоанну. Протягом наступних 15 років він виконував обов'язки намісника цієї обителі, неодноразово залучався керівництвом Києво-Печерської лаври до дипломатичних місій. Зокрема, упродовж 1680 - 1695 років брав кілька разів участь у посольствах до Москви. Особливо вдалою була дипломатична поїздка 1683 року, коли за дорученням архімандрита В.Ясинського він добився виходу Києво-Печерської лаври з-під юриспруденції Константинопольського патріарха і прямого підпорядкування монастиря Москві.
З 1695 року життєдіяльність Максимовича пов'язана з Чернігівською єпархією. Архієпископ Феодосій Углицький запропонував йому посаду архімандрита Єлецького монастиря. А вже через рік, після смерті Феодосія, відбулися вибори владики на Чернігівську архієрейську кафедру. Хоч 1686 року українська православна церква була приєднана до Московського патріархату, але традиція виборів ієрархів в українській церкві ще лишалася. Кандидатами на Чернігівську кафедру, крім Максимовича, були новгород-сіверський архімандрит Іларіон Лежайський та відомий чернігівський просвітник Лаврентій Крщонович. За підтримки І.Мазепи, чернігівського полковника Я.Лизогуба та місцевих міщан на виборах переміг І.Максимович. За поданням гетьмана Московський патріарх рукопоклав Іоанна в архієпископський сан.
Протягом п'ятнадцятирічного управління Чернігівською архієпископією І.Максимович розгорнув бурхливу й плідну діяльність. 1700 року з його ініціативи та за прямою участю було відкрито Чернігівський колегіум, який згодом став другим за значенням навчальним закладом на Лівобережній Україні після Києво-Могилянської академії. На повну потужність запрацювала заснована Л.Барановичем друкарня.
Збудована "папірня", яка виробляла папір для видання книжок. Розкрився талант І.Максимовича як богослова, духовного поета та мислителя. Саме в чернігівський період його діяльності були написані та видані власним коштом більше десяти книг. Основні з них такі: "Нравоучительное зерцало", "Феатрон, или позор нравоучительный", "Алфавіт, рифмами сложенній от Священного Писанія" (1705), що є віршованим перекладом коротких описів життя святих, "Богородице Дево радуйся" (1707), що є вірші на честь Богоматері, описані її чудотворні діла та інші.
У 1708-1709 роки І.Максимович переживає тривожні драматичні часи, пов'язані з провалом спроби І.Мазепи вирвати Україну з-під влади російського царизму. Дружні взаємини родини Васильківських і особисто Іоанна з гетьманом могли стати приводом до розправи над чернігівським архієпископом. І.Максимовичу довелося виправдовуватися, доводити свою непричетність до змови І.Мазепи. Разом з іншими православними ієрархами він був змушений підписати послання до віруючих, у якому містилося багато наклепів на Мазепу, взяти участь у глухівській церемонії "анафемствування" гетьмана та в обранні нового гетьмана Івана Скоропадського.
Смертельна небезпека нависла над І.Максимовичем у грудні 1709 року, коли козак Менської сотні Пархоменко під час допиту зізнався, що віз листи від І.Мазепи до чернігівського архієпископа. Іоанн змушений був давати пояснення Петру І, який зняв з чернігівського владики звинувачення у зраді. Можливо, вирішальну роль у цьому відіграло заступництво місцеблюстителя патріаршого престолу С. Яворського. Все ж Петро І після виступу І.Мазепи не довіряв українській козацькій та духовній еліті, багатьох представників якої вислали до Росії. Не обминуло заслання й І.Максимовича. У березні 1711 року він отримав царський указ про призначення його митрополитом Тобольським та всього Сибіру і прибув до місця призначення у серпні 1712 року.
Коротке життя І.Максимовича в Сибіру було наповнене не тільки церковною, але й культурно-освітньою діяльністю. Зокрема, він опікував слов'яно-латинську школу. За його настановою до цього навчального закладу стали приймати не тільки російських, але й дітей інших народів, що проживали в Сибіру. До програми школи було введено вивчення ряду нових предметів, а також твори П.Могили, нотний спів київського розспіву тощо. І.Максимович і за межами України пропагував духовні надбання свого народу. Хоч здоров'я його було підірване, але він майже до своєї кончини проводив активну місіонерську діяльність серед племен остяків та вогулів, заснував Пекінську православну місію для поширення християнства в Китаї.
Помер І.Максимович 23 червня 1715 року. Зважаючи на величезну популярність митрополита серед священиків та мирян, у 1916 році Російська православна церква канонізувала Іоанна як святого.

 

 

Преподобний Антоній


У період княжіння великого князя Володимира Святославича явився новий світоч нашої православної церкви – преподобний Антоній.
Народився Антоній в м. Любеч. Із раннього дитинства мав великий страх Божий і вирішив прийняти чернецтво. Направився у грецьку державу, де прийняв постриг. Обійшов Антоній святі монастирі на Афоні. Там він бачив монахів, які наслідували янгольське життя. Намагався своїм особистим життям наслідувати їх. Він просив ігумена одного з монастирів, щоб той постриг його. Ігумен передбачив святе життя Антонія.
Святий Антоній намагався в усьому годити Богу. Пройшло немало часу, як поселився преподобний Антоній на Святій Горі. Одного разу ігумен сказав Антонію: "Антоній! Повертайся на Батьківщину, будь прикладом для інших". Прибувши до Києва, відправився у глухі місця на Берестові. Там він знайшов печеру, яку колись вирили варяги, і поселився в ній.
Після смерті благочестивого князя Володимира на Київський престол став Святополк. Він позбавив життя святих мучеників Бориса і Гліба. Антоній, побачивши велике пролиття крові, пішов на Афон. У той час пресвітер Іларіон проживав у Берестові, ходив на р. Дніпро, на гори, де були густі ліси. Викопав Іларіон там невелику печеру і таємно поселився, проводячи свій час у молитві. Знову ігумен звертається до Антонія, щоб той повертався на Батьківщину. І сказав: "Іди з миром". Прийшовши до Києва, преподобний Антоній направляється до Іларіона і викопує собі малу печеру.
І возніс молитву Богу: "Господи, де буде благословення святої Афонської гори і молитва отця мого, який постриг мене і утвердив поселитися тут".
Він проводив суворе чернецьке життя, перебував завжди в молитві; вживав хліб сухий та воду через день або два дні. Нерідко преподобний не вживав їжу по тижню. Віруючі, які дізналися про праведне життя Антонія, приходили і брали благословення. Деякі бажали жити разом з Антонієм. До нього прийшов преподобний Феодосій, 23 роки від роду, і преподобний Никон. Антоній сказав Никону, який вже був ієреєм, щоб постригли Феодосія.
Через деякий час помирає князь Ярослав, а княжа влада переходить до старшого сина Ізяслава. До того часу преподобний Антоній уже прославився своїми добрими справами по всій київській землі, подібно великому подвижнику Антонію Єгипетському. Дізнався про Антонія і христолюбивий князь Ізяслав. Він прийшов зі своєю дружиною, просив собі його благословення і молитов. Прибув до преподобного блаженний Варлаам, син боярина Іоанна, потім Єфрем, євнух княжий, які прийняли чернецький постриг. За цей постриг довелося Антонію постраждати. Боярин Іван зі своїми слугами розігнав печерських монахів. Зірвав чернецький одяг зі свого сина Варлама і відправив до Києва. Князь Ізяслав розкопав печеру і погрожував помістити братію у в'язницю. Антоній із братією вирішив йти в іншу країну. Але велика княгиня почала благати князя, щоб той не допустив відходу з київської землі Антонія і братії. Князь Ізяслав послухався своєї дружини і послав послів, щоб ті просили преподобного Антонія не покидати рідну землю. Послухався преподобний Антоній слів княжих послів і залишився.
В той час біля нього було 12 чоловік. Вони викопали велику печеру, влаштували в ній церкву і келії, в яких Антоній прожив 40 років.
Через деякий час Антоній покидає свою братію і починає копати для себе нову печеру. А братія з благословення Антонія вибирає собі нового ігумена – сумирного боголюбивого Феодосія. Число монахів дійшло до 100. Тоді Феодосій взяв благословення преподобного Антонія на влаштування нового монастиря над діючою печерою. Побудували дерев'яну церкву, прикрасили іконостасами, поставили багато келій і огородили монастир стовпами. З того часу монастир стали називати Печерським. Феодосій завів свій монастирський устав, що був першим на землі нашій.
Преподобний Антоній мав дар прозорливого цілителя. Від його молитви одужували люди. Одного разу прийшли три князі Ярославичі – Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський, які збиралися в похід на половців. Але Антоній сказав, що вони будуть розбиті... Дійсно, на річці Алті військо княже було розбите. За це князь Ізяслав розгнівався на преподобного. Чернігівський князь Святослав довідався про гнів свого брата Ізяслава на Антонія, прислав вночі дружину, яка випровадила його до Чернігова. На горі Болдиній викопав печеру, де і поселився. Київський князь Ізяслав знову бажав бачити Антонія в Києві. Так воно і сталося.
Багато добрих справ робив преподобний. Після 16-річного перебування у другій печері він помирає на 90 році життя. Місце поховання нам невідоме.

 

 

Преподобний Микола Святоша, князь Чернігівський

Микола Святоша був сином Давида Святославича, князя Чернігівського, внуком Святослава Ярославича, князя Київського і Чернігівського, який заснував Києво-Печерську церкву. Він залишив земну славу і багатство, честь і владу князівську заради вічного Царства Небесного.
Прийшовши в монастир, преподобний Микола виявив себе і прославив Господа. Рубав дрова і носив на своїх плечах від берега в монастир. Дазнавшись про тяжку працю Миколи, брати його Ізяслав і Володимир хотіли відлучити його від тяжкої роботи. Але той зі сльозами, як справжній послушник, просив братів не втручатися в його життя, а, навпаки, залишити його на одне літо в монастирі. Ще три роки Святоша Микола працював на тяжких монастирських роботах. Пізніше був поставлений на охорону монастиря, де стояв три роки, нікуди не відходячи, крім церкви.
Пройшовши всі види послушання, преподобний за порадою ігумена і братії був безмовний у своїй келії. Завжди мав у своїх руках рукоділля, а в устах молитву Ісусову: "Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй мене". Преподобний Микола вживав небагато їжі. Подарунки роздавав бідним або жертвував на будівництво церкви.
Будучи князем, мав при собі лікаря на ім'я Петро, що був родом із Сирії. Петро не бажав жити в монастирі, а жив у Києві. Він бачив, що його господар живе у великих злиднях. І говорив князю: "Княже! Тобі потрібно більше турбуватися про своє здоров'я, тому що ти не в силах нести ту тяжку ношу заради Христа. Ти працюєш, як раб, що негідне князя. Благородні твої брати Ізяслав і Володимир знаходяться у великій скорботі за тебе, що від честі і слави ти перейшов у зубожіння, виснажив своє тіло недостойною стравою, став хворим. Твоє тіло приймало раніше різні солодощі, а тепер терпить голод, приймає різні зілля і сухий хліб; але дивися, щоб ти від такого життя не захворів і не позбавився життя.Хто з київських князів так чинив? Можливо, блаженний твій батько Давид або дід Святослав, або хтось із бояр подібним життям? Княже! Якщо не послухаєш поради моєї, то помреш раніше свого часу". На що блаженний сказав: "Брате Петре, я думав, що не потрібно щадити свою плоть. Але без поста і праці цього не може бути, бо піст – матір цноти і чистоти. Тому я вдячний Богу, що він звільнив мене від мирської праці і рабом рабів своїх монахів. Будучи князем, я в образі монахів працюю на Царя Царів. Брати мої хай піклуються про себе, тому що кожному свій тягар нести. Достатньо для них моєї влади, яку я залишив у князівстві земному заради небесного Царства. Ти, Петре, чомусь докоряєш в бідності моїй, що може привести до смерті. Ти лікуєш недуг тілесний, а мені потрібно лікувати недуг душевний".
Інколи блаженний князь хворів. Дізнавшись про хворобу, Петро готував ліки і приносив до нього. Але по приходу він одужував, хоч не пив ліки. Сталося так, що захворів сам Петро. Блаженний послав людину, щоб та сказала Петру, що якщо він не буде пити ліки, то швидко одужає. Але той схитрував. Пообіцяв послухатись преподобного. Але ліки все-таки випив. Тому ледь не помер. Тільки по молитві блаженного Петро одужав.
Так трапилось, що через деякий час знову захворів княжий лікар. Блаженний сказав: "На третій день ти одужаєш, якщо не будеш пити ліки". Лікар, покараний за першу непокору, тепер послухався. І дійсно, одужав на третій день. Блаженний прийняв Петра і сказав: "Петре! Належить тобі прийняти монашеський постриг і працювати на Господа і Матір Божу в цьому монастирі замість мене. Тому що через три місяці піду з цього світу". Почувши таке, Петро впав до ніг преподобного і слізно просив: "Хто буде кормити сиріт і убогих, захищати ображених? Хто помилує тих, які потребують допомоги? Не ти допоміг одужати мені завдяки силі Божій і твоїми молитвами? Не відходь від мене, господарю мій. Але скажи, звідки у тебе така новина?
Якщо це від людей, то я віддам життя своє за тебе. Якщо сам Бог сказав, то моли його, щоб він дозволив мені померти за тебе. Якщо залишиш мене, то я сяду і буду плакати за тобою. Подаруй молитву свою, як колись Ілля Єлисею".
Блаженний князь підняв із колін страждущого лікаря і сказав: "Не плач, Петре, уповай на Господа, але не на князів. Господь знав, як зберегти всю тварь, яку він сам створив. Він турбується, щоб нагодувати і захистити бідних і врятувати пропащих".
Блаженний пішов з лікарем у печеру і там приготував собі місце для домовини. Потім Петро сказав: "Знаю, якщо ти захочеш, то попроси Бога, щоб він продовжив твоє життя, а мене поклади тут". На ці слова блаженний відповів: "Хай буде так, якщо ти хочеш, якщо це угодно Богу, прийми образ монаха".
Через деякий час Петро за порадою преподобного прийняв постриг і три місяці був на молитві. Потім блаженний сказав: "Брате Петре, хочеш, щоб я взяв тебе з собою?" Той відповів: "Хочу, щоб ти дозволив за тебе померти, а ти залишайся тут і молися за мене Богу". "Спіши, брате, - відказав преподобний. - І будь готовий, бо на третій день по твоєму бажанню, підеш із цього світу." Коли прийшов час, Петро причастився, ліг на смертне ложе і передав свій дух Богові. Після смерті свого лікаря князь Святоша прожив ще тридцять років.
Перед його смертю у нього зібрався весь Київ, щоб провести в останню дорогу, і просив його молитви. Плакали його брати Ізяслав і Володимир. Ізяслав просив ігумена віддати хрест і власяницю померлого. Ігумен сказав: "По вірі твоїй хай буде тобі від них допомога". За це князь надіслав до монастиря багато золота.
Через деякий час князь Ізяслав захворів. Усі чекали його смерті. Князь піднявся і попросив води із колодязя монастирського. Після цього князь онімів і більше не сказав ні слова. Принесли воду. Перед тим тією водою помили домовину преподобного Феодосія. Коли принесли воду, князь закричав: "Миколай, Миколо Святоша!" Князь випив воду і одужав.
Одягав князь власяницю, коли йшов на війну. Але одного разу не надів її, за що і поплатився життям...
Ми завжди повинні сподіватись на молитви преподобного князя Миколи Святоші, щоб позбутися різних хвороб.

Преподобний Лаврентій

 

Схіархімандрит Лаврентій, у миру Лука Проскура, народився в 1868 році в с. Карильське Коропського району Чернігівської області. Батьки його Євсевій і Христина були селянами. У сім'ї було 7 дітей, з них 5 хлопчиків. Лука був молодшим. Дитячі роки були тяжкими, доводилося багато працювати. В дитинстві Лука одержав поранення, став кульгавим. Батько рано помер. Щоб вижити, хлопець пас коней, корів, пік хліб, мазав, білив будинки. Мав хист до музики і співу. Грав на скрипці.
Навчався Лука в сільській школі, навчався добре. Особливі успіхи були в церковному хорі. В 14 років став церковним регентом. Із раннього дитинства Лука тягся до монастирського життя. Часто навідував Рихлинський монастир, що знаходився за 19 км. Полюбив Лука той монастир, і в 23 роки був зарахований регентом монастирського хору. Слава про талановитого регента дійшла до Чернігова. Невдовзі владика Антоній запросив Луку до Чернігівського чоловічого монастиря в якості головного регента. У 1895 році його постригли в мантію і дали ім'я Лаврентій, а потім він став ігуменом. Обличчя о. Лаврентія було приємним, світлим та радісним. Волосся чомусь рано посивіло і було біле, як сніг, очі блакитні. Зросту був середнього, ходив завжди з ціпком. Племінниця Єфросія говорила, що в сільській церкві він стояв весь мокрий і казав: "Вам не важко на землі працювати, а нам важко молитися за всіх. Ми теж добре потіємо". Він навчав: "Не гуляйте з солдатами, заміж виходьте вінчаними і щоб дотримувалися посту". Коли закривалися церкви, Лаврентій говорив: "Зберігайте книги, вони потрібні будуть. Іще будуть монастирі і архієреї, і все потрібно буде".
Перед війною він багато плакав. На початку війни відкрив жіночий троїцький монастир, а потім Домницький.
Одного разу до Чернігова приїхав патріарх Олексій. Весь хор ходив у кафедральний Спасо-Преображенський собор, яким керував батюшка. Патріарх був задоволений хором і говорив, що "подібне рідко почуєш". В 1950 році Лаврентій помер, а в 1952 році Домницький монастир закрили "на ремонт", і сестри перейшли в Троїцький.
Одного разу Лаврентій звернувся до монахині, щоб та зазирнула в келію, яка була поруч із церквою. Там вони займались своїми справами, а в церкву ніхто не йшов. Батюшка із гнівом сказав: "Так монастир довго не протримається". Він говорив, що для монаха молитва потрібна, як повітря...

 

MyCounter - счётчик и статистика

© 2007-2016. Пам'ятки рідного краю
Розробка та підтримка - dSb