Головна Подорожі "Дорогами рідного краю" "Чернігів – Седнів – Борзна – Ганнина пустинь"
   
   

Чернігів – Седнів – Борзна – Ганнина пустинь. Чернігівські подорожі Кобзаря

 

 

 

 

Програма туру:

 

1. Парк садиби Лизогубів в Седневі, Шевченкова липа.

2. Борзна. Забілівщина. Український поет В.М. Забіла.

3. Екскурсія в художньо-меморіальному музеї"Садиба народного художника України Олександра Саєнка".

4. Ганнина пустинь. Історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша, що створений на території відродженої садиби Білозерських-Кулішів на хуторі Мотронівка Борзнянського району.

 

 

Історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша «Ганнина Пустинь»

Мотронівка, «Ганнина Пустинь», Кулішівка – маленький хутірець, де «...соловьи поют сотнями. Запах черемухи делает воздух густым, точно как-будто с него собраны сливки и влиты в чашу мотроновской жизни. Здесь особенно хороши две поры года – весна и осень.
Они всегда поражают меня новизною, точно как-будто я от роду не видал ни такой весны, ни такой осени...
Лето же у нас роскошное, что жаль им пренебречь ради городской жизни.
Думаю, что отвороннее в сад окно у письменного стола сберегает много физической силы, которая мне нужна в виду обширности предстоящих трудов».

П. Куліш

«У нас в Мотроновке рай. Соловьев сосчитать невозможно. Сад в цвету. Сирень, клубника, нарциссы, ландыш, черемха, все, все издает благоухание. Окна все выставлены и расстворены – везде здорово, хорошо».

А. Куліш

«Хутір Кулішів невеликий, усієї землі при ньому 120 десятин, та що за прехороший хутір той. Сад, хоч вже й немолодий, та гарний. Ходячи по обіді по саду і по гаям, Пантелеймон Олександрович вказав нам на одній деревині вирізане їм ще в 1843 році «Всевидюще око», на спомин того, що з того дуба вперше вийшла до його теперішня українська краса.
Час, що ми перебували в Кулішів, був для мене ясним часом духовного спочинку».

О. Кониський


Радо вітаємо Вас на землі, яку вздовж і впоперек сходив своїми босими ногами Пантелеймон Олександрович Куліш. На землі, яка давала йому не тільки хліб насущний, а й наснагу творити добрі діла в ім'я неньки України.
Саме тут, на хуторі Мотронівка, він знайшов ту обітовану землю, про яку мріяв, яку шукав по всій Україні, і навіть за її межами, про яку написав багато творів.
«Спочину трохи й рушу на світанні по Україні степом, в дальню путь».


П. Куліш


Панько Куліш, закарбований у бронзі, сидить на великому жолобі поряд з колодязем. Ніби напившись прохолодної води, присів перепочити на хвилинку, повернувшись з далеких мандрів. Назустріч йому поспішає вірна дружинонька, чарівна пані – Ганна Барвінок. Куліш – постать багатооб'ємна. І кожен з нас бачить в ній маленьку частинку самого себе вчорашнього, сьогоднішнього, завтрашнього. Лицедіїв це лякає, праведників це прихиляє, а взагалі всіх причаровує і заворожує, лише треба зробити один крок до невичерпного джерела творчості і життя видатного українського письменника Пантелеймона Олександровича Куліша.

Клуня стоїть, як символ тієї клуні, в якій доживав свій вік один з найвидатніших синів України, великий трудівник на ниві української культури – Пантелеймон Куліш.

Приїздять, щоб відвідати ці благословенні місця, вклонитися могилам, походити по тих стежках, де ходив Панько Куліш, Ганна Барвінок, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Пулюй, Віктор Забіла, Василь Білозерський, Микола Костомаров.
Знову виблискує чистою прозорою водою хутірське озерце, як кажуть у народі – сажалка, а понад берегом стелиться ніжно-зелений моріг. Поряд біліє альтанка, в якій відпочивала Ганна Барвінок.

 

 

Якось у розмові з матір'ю Олександра заявила, що любить Куліша і якщо не за нього, то ні за кого заміж не піде.
А тим часом Куліш сказав її брату Василю: «Нехай вона вийде до мене в липову алею, щоб я знав, що вона мене кохає».
І о 4-й годині ранку, коли ще зорі світилися, юна дівчина прийшла на побачення до П. Куліша. «Якщо любиш – люби дуже сильно, якщо не любиш – не жартуй, – застеріг він дівчину». Свідками їх кохання були солов'ї.
Ім'я нашої землячки, талановитої письменниці Ганни Барвінок, відомо далеко за межами рідного краю. Вона створила повісті й оповідання, які стали окрасою Української літератури. У свій час її доробок високо поцінували Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко. Кожне оповідання Ганни Барвінок має безліч прислів'їв, приказок. Мова оповідань її – народна, як пісня, як поезія, як казка.
Своєю невтомною, наполегливою працею в науковій, освітній, громадській діяльності Ганна Барвінок залишила глибокий слід і відіграла надзвичайно велику роль у розвитку національної культури, науки та в поширенні національної свідомості серед найширших верств українського народу.
Вона подала масу невідомих фактів з обставин життя П. Куліша, створила колоритний живий образ письменника, людини, борця, патріота.
Гостював на хуторі Мотронівка Іван Павлович Пулюй – видатний фізик Європи. Вечорами вони відпочивали в бесідці, часто розмовляли про природні науки. Найбільше цікавила Куліша астрономія, які почуття будились у душі Куліша, що дуже любив природу, висловив він у вірші «Молитва на спомин зоряної ночі на Вкраїні».

 

В своїх «Споминах» Ганна Барвінок писала: «Рассказывали, как в необыкновенном грандиозном красивом лесу и построили дом. За воротами еще недавно красовались гиганты – два ясени в четыре обхвата толщины. Нынешние покупатели продали по 18 рублей. И так папа и мама сперва жили в кухне, пока воздвигли большой дом в 10 комнат и еще флигелек в 5 комнат.
Тут дал им Бог дочь – Александру Михайловну – будущую жену Кулиша».
Всі діти Білозерських виховувались вдома. Був пильний догляд батьків, особливо матері. Мотрона Василівна була доброю господинею, люблячою матір'ю для 9-х дітей – 3-х дочок і 6-х синів.
Хутір сей осадив батько Михайло Білозерський серед старого гаю. Се була предківщина його жінки Мотрони Василівни – тим і хутір, на честь її, названо Мотронівкою.
Інтерес викликають у відвідувачів речі того періоду, коли жили і творили Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок та родина Білозерських.
Сестри Білозерські – Надія, Любов і Олександра – дуже гарно вишивали. У музеї розташована експозиція «Рушник, що вміє промовляти». Серед рушників почесне місце займає кролевецький рушник, на якому вишито «1894 рік», саме цей рушник знає слова, які промовляв П. Куліш до дружини на їхньому золотому весіллі.
«О Саша! – восклицал он в порыве нежности и признательности. – Будь благословен день нашего знакомства». На що Олександра Михайлівна йому відповіла: «Какая я была умная, что в 15 лет умела оценить и отличить тебя от всех других».
У цьому гайочку дуже красиво і журно, і печально. Це святе із святих місць, де знаходяться могили. До 2000 року вони мали вигляд звичайних сільських могил і відрізнялися з-поміж інших лише більшими хрестами. Було вирішено покласти на могили мармурові плити.
В першій могилі похований П.О. Куліш – видатний український письменник, син українського народу, який заслуговує на нашу шану і повагу, і низький уклін йому до самої землі.
Поряд лежить його дружина Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, видатна українська письменниця, літературний псевдонім Ганна Барвінок.
Дуже вона любила квіти, а барвінок подобався їй найбільше, бо дуже витривала ця квітка. Вона зелена і під снігом, не боїться ні вітру, ні морозу, ні засухи, витримає все.
Олександра Михайлівна прожила дуже складне життя, але, незважаючи на всі труднощі, вона, як і квітка барвінок, не скорилася долі.
Тож свій псевдонім вона повністю виправдала. Поряд з подружжям Кулішів похований брат Олександри Михайлівни – Василь Михайлович Білозерський. Поховали його тут за його заповітом. Їх єднали сімейні стосунки і політичні справи. Обидва були наближені до Кирило-Мефодіївського товариства, в Петербурзі відкрили друкарню і видавали журнал «Основа».
На мармуровій плиті написані слова П. Куліша «Зовсім інша була б річ, як би ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням суспільно-національної свідомості України». Ці слова П. Куліш сказав більше 100 років тому, але вони не втратили своєї актуальності і сьогодні. І не відомо чи колись втратять.


 

Художньо-меморіальний музей "Садиба народного художника України Олександра Саєнка"

Творчість Олександра Саєнка незвичайна, як і все його життя. Глухонімий з раннього дитинства (народився Саєнко 21 серпня 1899 року в м. Борзні на Чернігівщині у родині вчителя-революціонера), він нічого не міг повідати людям. Та якось у хаті побачив рамку, інкрустовану соломою. Вона засяяла кольором старовинного золота. Саєнко відчув – барвами можна промовляти до людей. Саєнко спробував робити прикраси з соломи, як здавна робили по селах.
Українська письменниця Ганна Барвінок і петербурзький юрист Петро Ге, син видатного російського художника Миколи Ге, допомогли влаштувати Саєнка до Петербурзького імператорського училища для глухонімих, де він здобув основи художньої освіти.
Після закінчення училища в 1916 році Саєнко згодом вступає "до Миргородського керамічного інституту, а у 1920 році — до Київського художнього інституту, де вчиться у В. Кричевського.
З перших кроків у мистецтві Саєнко вважав, що його мова повинна бути зрозумілою, ясною й рідною глядачеві. Ще навчаючись в інституті, Саєнко обирає як художній матеріал для своїх творів солому, шануючи її за кольорове багатство.
Саєнко прагнув злити свою творчість з рідною народною культурою, виходив з джерел українського народного мистецтва, зокрема традицій народних витворів з соломи, що так шануються в українських селах.
Процес роботи з кольоровою соломою у Саєнка нагадує мозаїчний набір. Тільки замість камінців та смальти підбираються шматочки звичайної та підфарбованої соломи різних відтінків. Клеять їх на дерев'яну основу. Соломка виграє в очах, міниться відтінками її поверхня. Треба неабиякого хисту, щоб при такому повільному темпі зберегти трепет, дихання задуму. Ось уже понад півстоліття творить митець в цій незвичайній техніці.
Перші твори, присвячені Україні, створені ним у 1920 році. Це відомі «Гуси під вербою», «Минуле», «На панщині пшеницю жала», «Українське село».
Всі роки після закінчення інституту митець живе у рідній Борзні на Чернігівщині, його радує колір, яким промовляє до нього рідна природа, барви зачарованої Десни, блакитне небо і золоті лани жита – пшениці, щедра колгоспна осінь і ніжна зелень весни. Журнали, газети, книги улюблених письменників допомагають йому глибше зрозуміти життя.
Твори Саєнка оспівують минуле України і її сучасність. Піснею козацькій славі звучать композиції, присвячені його улюбленому герою, легендарному Семену Палію. Воістину шевченківська дума у барвах – твір «Реве та стогне Дніпр широкий». Вся Саєнкова творчість пройнята духом поезії Кобзаря.
Саєнка захоплює життя рідного народу, наша сучасність, яку він оспівує у сонячних барвах своїх відомих творів «Свято врожаю» (1955), «Святковий день» (1956), «Поема про врожай» (1961), «Золота Україна» (1966). В «Золотій Україні» все справді золоте – і небо, і земля українська, і жито-пшениця, і руки селянки... Блакитні зірчасті квіти посилюють гру золота. В цьому творі та інших роботах останніх років у Саєнка помітна характерна риса, яка вже відчувалась у «Святковому дні» (1956). Тут великі площини, набрані соломою, переважають над тими, які вкриті фарбами. Завдяки такому співвідношенню створюється враження, що всю площину набрано незвичайним різнокольоровим золотом.
Вдивляємось у сонячні барви живопису Саєнка, в його незвичайні чарівні геометричні форми, стрілчасті лінії. Тут своєрідне, справді неповторне бачення світу. Цікавий декоративний живопис Саєнка «Птахи», що оздоблює кафетерій готелю «Дніпро» у Києві. Твори Саєнка справді неповторні, це золотий врожай на мистецькій ниві, бо виріс він з народного коріння, увібрав у себе думи і почуття рідного народу.

Детальніше про: Седнів, Борзна.

 

Залишайте свої відгуки та пропозиції щодо даного маршруту в Гостьовій книзі.

 

MyCounter - счётчик и статистика

© 2007-2011. Пам'ятки рідного краю
Розробка та підтримка - dSb