Головна Подорожі Карта пам'яток Чернігів
   

Чернігів

 

Уперше в літописі "Повість минулих літ" Чернігів згадано під 907 роком у договорі Київського князя Олега з греками після його переможного походу на Візантію такими словами: "Давати уклади на руські городи - спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші городи...". Вже саме згадування Чернігова другим після Києва свідчить про високий рівень його розвитку.

У 992 році Чернігів, як столиця Чернігово-Сіверської землі, стає центром величезної єпархії, до складу якої до 1118 року входили території сучасних Чернігівської, Курської, Тульської, Рязанської, Владимирської, Московської і частково Могильовської та Смоленської областей. У місті, територія якого до кінця дванадцятого століття досягла 200 га, а населення - 20 тисяч чоловік, розгортається інтенсивне храмове будівництво. Шкода, що багато зі зведених тоді церков та соборів не збереглися до нашого часу, але і сьогодні у Чернігові височить 5 храмів XI-XIII ст.
Будучи стольним градом князівства, кордони якого в період його розквіту на північному сході доходили до Мурома, а на півдні включали в себе Тмутаракань, Чернігів мав міцні укріплення, дерев'яні стіни яких неодноразово зупиняли орди войовничих степових сусідів та амбіції руських князів. Час стер з лиця землі неприступну Чернігівську фортецю, але зберіг в пам'яті імена та діяння тих, хто зводив її вежі та стіни. Навічно увійшли в історію князі Мстислав Володимирович (1024-1036 рр.), Святослав Ярославич (1054-1073 рр.), Володимир Мономах (1076-1077 рр., 1078-1094 рр.) та Давид Святославович (1097-1123 рр.).
Усім відомі герой "Слова о полку Ігоревім" чернігівський князь Ігор Святославович (1198-1201 рр.) та страчений в орді святий князь Михайло Всеволодович (1224-1234 рр.).
У 1239 році воїни монголо-татарського хана Батия після семиденної облоги штурмом узяли Чернігів. Місто було пограбоване та зруйноване. Після цієї трагедії Чернігів надовго впадає у запустіння. Розміри та кількість населення Чернігова до початку XIV ст. значно зменшились. Архієрейська кафедра переводиться в більш безпечний Брянськ. Місто постійно переходить з рук в руки: у 1320 р. його захопили поляки; у 1340 р. воно стає володінням київських князів; на початку 60-х років XIV ст. беззахисний Чернігів потрапляє під владу Литви, а з 1503 р. на ціле століття стає складовою Московської держави.
У 1618 році за домовленістю між Варшавою та Москвою Чернігів переходить під юрисдикцію Польщі. У 1623 році король Сигизмунд Третій надає йому Магдебурзьке право (міське самоврядування), що позитивно позначилося на розвитку Чернігова. В цей же час відбувається процес окатоличення місцевого населення. У костьоли перетворюються давні Борисоглібський та Успенський собори. На початку 1648 року місто взяли в облогу козаки під проводом старшого сотника Родака, і невдовзі воно вже знаходилося в руках повстанців. В 1649 році за Зборовським договором Чернігів включається в число міст, підпорядкованих гетьману Богдану Хмельницькому. Утворюється Чернігівський полк. 28 січня 1654 року чернігівці присягнули на вірність московському царю. В цей час в місті проживало всього 1078 жителів.
Чернігів знову є центром єпархії, відновлюються давні храми і монастирі. Зводяться нові церкви та собори. Один з найвідоміших чернігівських ієрархів того часу Лазар Баранович (1657-1693 рр.) навіть прагнув перенести сюди київську митрополичу кафедру.

Територія Валу, Кремль, або Дитинець, – ідеологічний, адміністративний громадський центр древнього Чернігова. Саме тут зосереджено і пам'ятки стародавньої культури, оправлені в сучасне паркове оточення. 1967 року в Чернігові створено Державний архітектурно-історичний заповідник, до якого увійшли численні пам'ятки древнього міста. Серед них ансамбль споруд XI-XIX століть на Валу.

Спасо-Преображенський собор

Ось один з найдавніших архітектурних шедеврів XI століття – Спасо-Преображенський (Спаський) собор, який почав будуватися у 30-ті роки XI століття на кошти першого літописного чернігівського князя Мстислава Володимировича Хороброго (похований у соборі). Мстислав Володимирович став княжити у Чернігові після перемоги над братом Ярославом Мудрим у Лиственській битві, що сталася 1024 року. А раніше він княжив у далекій Тмутаракані, де, згідно літопису, у 1022 році на честь своєї перемоги над касогами "заложив церкву Святої Богородиці і спорудив її". Спаський собор тринефний, триапсидний, восьмистовпний, п'ятибанний з нартексом із західної сторони і баштою з востоками на хори. Храм зведено з брил пісковику й плінфи на вапняно-цем'янковому розчині. П'ять позолочених бань характерного давньоруського малюнка увінчують споруду. За час свого існування пам'ятка неодноразово зазнавала пошкоджень і руйнувань; після реконструкції кінця XIX–початку XX століття її сучасний вигляд різниться від первісного. З північного боку до нартексу було прибудовано сходову вежу, а для симетрії, з південного на місці давньої хрещальні пізніше зведено другу вежу з таким само золоченим верхом-конусом. В інтер'єрі, як і в Софії Київській, хори влаштовано з трьох боків головного нефа. Особливої урочистості надають приміщенню двохярусні аркади, прикрашені у нижньому ярусі мармуровими колонами. В оздобленні собору було застосовано фресковий розпис, візерунчасті мозаїчні підлоги. Наприкінці XVIII сторіччя, згідно з новими смаками, поставлено позолочений та посріблений різьблений барокковий іконостас роботи ніжинських майстрів.
Протягом свого життя пам'ятка була не тільки головним собором міста і князівства, а й місцем, де вирішувались найважливіші політичні справи.
У головній святині міста і землі Чернігівської, святині, що служила також за усипальницю, поховано, крім засновника собору князя Мстислава, також його дружину Анастасію, сина Євстафія, князів Святослава Ярославича та, як гадають дослідники, князя Ігоря Святославича – одного з героїв «Слова о полку Ігоревім».

Старожили стверджують, що біля Спаського собору був вхід до печери, яка вела до самої Десни. Траплялися неодиночні випадки, коли під ногами провалювалася земля.

Борисоглібський собор

Ліворуч від Спасо-Преображенського собору біліє не менш величний Борисоглібський собор, вимуруваний з міцної золотавої плінфи у першій половині XII століття князем Давидом – Глібом Святославичем. Храм будувався як друга усипальниця чернігівських князів на місці більш давньої – XI сторіччя – споруди. Це – однобанний тринефний шестистовпний храм, в архітектурі якого з'явилося, на відміну від сусіднього, кілька нових елементів оздоблення: горизонтальні аркатурні смуги із збірних керамічних піварок, вертикальне членування фасадів півколонами з різьбленими капітелями так званого «звіриного стилю», що традицією сягає ще далеких, а на той час близьких дохристиянських часів. У північних та південних стінах - ніши-аркасолії для княжих поховань. Інтер'єр прикрашає фресковий розпис, підлога з інкрустованих мозаїкою шиферних плит і майолікових різноколірних плиток. У XIX столітті перед колегіумом, Спаським та Борисоглібським собором була широка площа, яка іменувалася Соборною площею.

Соборна площа

Спочатку Борисоглібський собор був монастирем, заснованим на території Детинцю ще за часів Київської Русі. У 1239 році під час нашестя монголо-татар він був зруйнований і пограбований. Відбудували його лише в XVI сторіччі. У 1679 році, з Новгород-Сіверська сюди була перевезена друкарня. Під час монголо-татарського нашестя Борисоглібський собор було знов пошкоджено і пограбовано. Значних втрат нанесла пожежа 1611 року. А в 1700-1702 рр. на території монастиря спорудили соборну дзвіницю і колегіум.

Видатним витвором ювелірного мистецтва є срібні царські врата Борисоглібського собору, виготовлені на початку XVIII століття за наказом гетьмана І. С.Мазепи гданськими майстрами із срібного ідола, знайденого при ремонтних роботах 1700-1702 років. У складний малюнок акантового стилізованого листя вишукано закомпоновані традиційні три пари медальйонів із зображеннями князів Бориса і Гліба, Благовіщення і чотирьох євангелістів.
У соборі поховано видатного просвітителя XVII століття чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, професора і ректора Києво-Могилянського колегіуму з 1650 р., а з 1657 р. - Чернігівським архієпископом.
За час свого існування собор зазнавав неодноразово пошкоджень, руйнувань, пожеж і перебудов, і щоразу він набував нових рис. Зруйновану під час Великої Вітчизняної війни пам'ятку ретельно реставровано за проектом архітектора М. В. Холостенка.
У приміщенні пам'ятки-музею, який розповідає про історію й архітектуру собору, на хорах можна оглянути виставку «Художній метал XVII – початку XX століття» з фондів Чернігівського державного архітектурно-історичного заповідника.
Колись забудова на Валу була досить щільною, і між обома соборами й навколо них стояли князівські палаци, інші споруди. Після ординської навали 1239 року суспільне життя надовго завмирає на берегах Десни.
Відповідно до історичної долі краю формувалися й архітектурні смаки після воз'єднання України з Росією. Взаємопроникнення, взаємозбагачення культур України та Росії набуло особливого поширення на Лівобережжі саме наприкінці XVII – на початку XVIII століття.

Колегіум

Про цей взаємозв'язок нагадує цікава будівля на Валу – Колегіум, що входила до складу споруд колишнього Борисоглібського монастиря. В архітектурному вирішенні самобутньої пам'ятки, яка складається з кількох, зведених у різні часи, частин (XVI—XVIII ст.), досить помітний вплив московського зодчества – так званого «наришкінського барокко»; а висока вежа-дзвіниця (1700 – 1702 рр.) з церквою Іоанна Богослова (на четвертому поверсі) своєю надзвичайною формою нагадує відому пам'ятку XVI століття – церкву Іоанна Предтечі в підмосковному селі Дьяково. Характерними елементами оздоблення Колегіуму є полив'яні керамічні вставки. Колегіум, який часто називали «чернігівською академією», виник на базі слов'яно-латинської школи, заснованої Лазарем Барановичем, і вважався визначним центром освіти й науки в краї.

Неподалік від Валу розташований Єлецький монастир. Православний Єлецький монастир заснований в 60-х роках XI століття чернігівським князем Святославом Ярославичем на однойменній горі. На думку дослідників, ще з часів Київської Русі тут знаходився княжий двір, який вже тоді зіграв велику роль в суспільно-політичному житті міста. Як свідчить легенда, після успішної бойової операції над степняками в 1060 році князь Святослав разом з вірною дружиною приїхав на Єлецьку гору на полювання. На одній з високих ялин він побачив ікону Богоматері. Незабаром була закладена Успенська церква на честь Богоматері, з часом спорудили і монастир. Єлецький походить від слова "єль" (ялинка).
Величний Успенський собор (XII ст.), який довгий час завдяки довершеній архітектурі був своєрідним еталоном для спорудження інших храмів на Русі, - це тринефний шестистовпний та центральнокупольний храм із своєрідно вирішеним нартексом і вбудованою хрещальнею. Особливої урочистості надають собору, крім дійсно великих розмірів та можливості вільно оглянути його з далекої відстані, сувора велич простих, ясних мас, розчленованих могутніми півколонами, накладеними на пілястри. Видовжені вікна і гладінь білих стін, лише один раз по висоті прокреслена легкою стрічечкою аркатури, посилюють враження піднесеності, стрімкого руху вгору всієї маси будівлі.

Під час монголо-татарського нашестя в 1239 році Єлецький монастир дуже постраждав. Його відбудували лише в 1445 - 1475 рр. У другій половині XVII сторіччя, після визвольної війни, зазнав оновлення Успенський собор: центральну баню було реконструйовано в дусі українського барокко, а ще три нові, такі ж багатоярусні бароккові, з'явилися над вівтарем та по кутах нартекса.
Подібна за обрисами грушоподібна баня увінчала і 36-метрову восьмигранну надбрамну дзвіницю, яка мала й оборонне призначення (1670 – 1675 рр.).
У просторому, висотно розкритому і яскраво освітленому численними вікнами інтер'єрі Успенського собору частково збереглися первісні фрески. За давньою традицією, в соборі поховано генерального обозного, чернігівського полковника В.К. Дуніна-Борковського. А зовні, вздовж південної стіни славетні Лизогуби прибудували родову усипальницю-каплицю з характерними рисами барокко й відповідним меморіальним написом, – не кожен мав честь поховання біля такої святині.
Серед інших споруд ансамблю слід відзначити дерев'яний будиночок настоятеля монастиря Феодосія Углицького (1688 р.) – унікальну пам'ятку цивільного зодчества, палатний корпус та три братських корпуси келій (XVI-XVII ст.). Один з них – північний – оздоблено профільованою червоною цеглою з білими швами розчину – такою звично чернігівською технікою. Корпус келій «набрано» з кількох блоків, кожен з яких являє «хату на дві половини».

В Успенському соборі Єлецького Успенського монастиря розміщувалася бібліотека князя Святослава Ярославича - одна з перших відомих бібліотек часів Київської Русі. Вона була заснована на початку другої половини XI сторіччя сином Ярослава Мудрого Святославом (1027 - 76 рр.) - чернігівським князем (1054 - 73 рр.; у 1073 - 76 рр. - великий князь київський). Він, як і батько, любив збирати книги, а у вільну хвилину сідав до столу і сам їх переписував. У бібліотеці були книги як релігійного, так і світського змісту. До наших днів дійшли збірники Святослава Ярославича 1073 і 1076 рр.

Впродовж XVIII століття Єлецький монастир мав шинки майже у всіх своїх володіннях, що давало йому значні доходи. Єлецькому монастирю належали села Мощенка, Лемешівка, Горбів, Глузді, Авдєєвка, Анисів, Напаровка, Вершинна, Серединка, Муравейка, Сядрічи, Юріївка, Піжовка. У Лемешівці у монастиря була власна винокурня. Єлецькая обітель мала 147 нив орної землі і 56 сінокосів, 2700 возів сіна, що щорічно давали. Крім того, у володінні монастиря знаходилося декілька гаїв стройового лісу, більше десятка млинів і риболовецькі озера. По ревізії 1782 року за ним числилося 1342 душі чоловічої статі. Єлецький монастир мав свій цегляний завод в Чернігові, який теж був переданий в казенне ведення. До 1786 року в Єлецькому монастирі проживав двадцять один чернець. У дев'яностих роках XVII століття з південної сторони собору прибудували усипальню чернігівського полковника Якова Лизогуба. У 1670 - 1675 роках була зведена чотирьохярусна дзвіниця заввишки 36 метрів.
А під Єлецькою горою ховається ще багато таємниць – давніх і недавніх – у частково досліджених печерних лабіринтах. Територія монастиря обнесена високою мурованной стіною.
Неподалік Єлецької гори підносяться над Лісковицею мальовничі Болдіни гори – заповідний комплекс природи і старовини. Сюди можна прийти, спустившись давньою вуличкою вздовж монастирських мурів. Сама назва "Болдіни" походить від старослов'янського слова "болд", що означає дуб. У старовинні часи вони були покриті дубовими чагарниками і знаходилися в декількох кілометрах від міста. За іншою версією слово "болд" в староукраїнській мові означає гора. Високий горб на правому березі Десни наші пращури вибрали як місце для некрополя. На Болдіних горах знаходиться група старовинних курганів-могил. На площі 1,2 гектари їх збереглося близько 230. Один з найбільших - курган "Гульбіще", що знаходиться в північно-східній частині некрополя. Курган "Гульбіще" був розкопаний 1872 року професором Дмитром Самоквасовим, уродженцем Чернігівської губернії. При розкопках знайдені озброєння дружинника - величезний меч в піхвах, загальна довжина якого з рукояткою 126 см, масивний щит, великі кольчуги, бойові сокири, списи. У кургані, поряд з дружинником, були поховані і жінки-рабині. По старовинному обряду трупи спалювали на місці. Це красномовно засвідчує: поховання належать до кінця ІХ - початку X століть. У тому ж році Дмитро Самоквасов розкопав другий за своєю величиною курган - "Безіменний". Археологи знайшли сокири, серпи, ножі, вудила, залізні обручі від дерев'яних відер залишки одягу і т.п. По язичницькій вірі вважалося - ці речі необхідні в потойбічному житті.

Церква Іллі Пророка

На південному схилі Болдиних гір скромненько тісниться старовинний колишній Іллінський монастир. Найдавніша його частина – то Антонієві печери (1069 р.) з трьома підземними церквами та системою галерей. Вони не схожі на Київські лаврські печери – приміщення тут вищі, гранчасті, а не «печерні», оформлені в стилі українського барокко: не вистачає тільки вікон і денного світла.

Виникнення печер пов'язано з ім'ям ченця Антонія, який народився в Любечі 983 року. З дитячих років він сторонився людей, любив самоту. Через деякий час Антоній залишив рідних і поблизу Любеча викопав печеру, в якій і почав жити. Трохи згодом дістався до гори Афон, де постригся в ченці. В 1013 р. Антоній поселяється в Києві на Берестовій горі і засновує монастир під ім'ям Києво-печерської лаври.
Посварившись з київським князем Ізяславом Ярославичем, Антоній прибуває до Чернігова і спочатку поселяється на Єлецькій горі, потім "возлюби Болдины горы, выкопал пещеру, ту сия всели", тим самим заклав основу для монастиря. Поряд з печерами з часом виросла церква, Іллінська. Вхід до печер, в яких жили Антоній і ченці, починався з церкви. Щоб оглянути їх, треба спуститися в підземний склеп. Зліва - міститься печера Антонія. Заглиблюючись, вхід веде до церкви Феодосія. Третя церква невелика за розмірами і знаходиться в глибині печери. Недалеко від неї знаходиться маленька печера з поглибленням для столу і ліжка. Свого часу вона служила келією для Антона Печерського. Вузький коридор веде до кухонної печі: тут готувалася їжа. Три церкви, які повернені вівтарем на схід, не мають ні башт, ні вікон.
У 1072 році Антоній Преподобний знову повернувся до Києва. Проте життя в Іллінських печерах не загаснуло, навпаки - ченці продовжували їх рити у різних напрямах. З часом в Болдиних горах виник багатоярусний архітектурно-просторовий підземний комплекс. Загальна довжина досліджених печер і підземних споруд складає понад 300 метри, а максимальна глубина - 12 метрів. Тут знаходиться найдавніший ярус. На другому ярусі - церкви Антонія і Феодосія. До речі, остання - найбільша за розмірами. На третьому - каплиця з похованнями, на четвертому - церква Миколи Святоши і келія Антонія печерського.

Іллінська церква була побудована в XII столітті і є однією з видатних пам'яток архітектури, її особливість і унікальність полягає у тому, що це єдиний на Лівобережній Україні безстовпний одноапсидний храм. Іллінська церква до 1649 року була однобаштовою, під час капітального ремонту її розширили і прикрасили ще двома. З Іллінською церквою пов'язаний чудовий пам'ятник живопису - ікона "Іллінська Богоматір", яку виконав в 1658 році Григорій Лубенській. При будівництві Іллінської церкви старовинні архітектори поклопоталися про гармонійну відповідність будови з навколишнім ландшафтом. Вона органічно вписалася в живописний пейзаж і є його невід'ємною його частиною.
Поруч з Іллінською церквою скромно височить невелика триярусна дзвіниця, побудована в добу архітектурного «історизму» (1908 – 1910 рр.). Дещо спрощена псевдобароккова баня вдало наближається до мальовничих форм верхів сусіднього храму.

Троїцький монастир

Неподалік – через інший яр, що прорізує масив Болдиних гір, здіймаються величні будівлі Троїцького монастиря – одного з найцінніших бароккових архітектурних ансамблів України, заснованого 1677 року з ініціативи Лазаря Барановича. За задумом, цей заклад мав стати ще однією опорою в боротьбі проти католицизму в складній політичній ситуації другої половини XVII століття.
Для розробки проекту й керівництва будівельними роботами запросили відомого німецького архітектора Йоганна Баптіста, вихованого, звичайно, на традиціях західноєвропейської архітектури. Отож Троїцький собор (1679 – 1695 рр.) – видатний твір кам'яного будівництва Лівобережної України в стилі барокко – шестистовпний, первісне – семибанний, побудовано з урахуванням як давньоруських звичаїв, так і українських та західноєвропейських традицій. Чітка динамічність силуету, розчленованість та деяка подрібненість масивів, насиченість інтер'єра Троїцького собору деталями стали загалом тим новим, що мало згодом розвиток у стилістичних прийомах українського барокко.
За монастирським звичаєм, на південь від собору стоїть трапезна з Введенською церквою (1677 – 1679 рр.) – теж цікава пам'ятка українського барокко. Трапезна ця, найбільш принадна й затишна монастирська споруда, витягнута в плані згідно з призначенням приміщень – молитовня, обідній зал, поварня, комора, пекарня тощо. Фасад будівлі розроблено із застосуванням соковитої гри світлотіней. Проте трапезна – ранній зразок, до того ж споруда монастирська, і тому декор тут стриманіший.
Величезне господарство, яким був Троїцький монастир, знайшло своєрідний відбиток і в доборі монастирських споруд: будинок архієрея (1750 р.), келії (XVII – XVIII ст.), консисторія, друкарня, каплиці родовитих чернігівських людей, нарешті, монументальна п'ятиярусна дзвіниця над в'їзною брамою (1771 – 1775 рр.) – висотна домінанта всього ансамблю. Важкий цоколь з аркою-брамою зміцнено волютами-контрфорсами, а згруповані по кутах колони, згідно з умовами міцності й виразної довершеності, зменшуються вгору. Розташована на краю узвишшя, добре помітна з усіх найвіддаленіших точок Задесення, дзвіниця разом із собором вражає могутністю й величчю. У порівнянні з Великою дзвіницею Києво-Печерської лаври або ж з Козелецькою дзвіницею, теж оздобленими згрупованими колонами, чернігівська висотна домінанта хоч і важкувата, проте цілком відповідає всьому ансамблю.
Велич і багатство монастиря підкреслюють і оборонні мури з мальовничими барокковими наріжними вежами, дві з яких збереглися.
Тому Троїцький монастир має повну назву: Троїцько-Іллінський, як єдине ціле з сусіднім давнім Іллінським монастирем.

Воскресенська церква

У давньому Предградді розташована невеличка Воскресенська церква (1772 – 1779 рр.) з дзвіницею, збудована, як вважається, учнями І. Г. Григоровича-Барського. Це вже знайомий за Лемешами тип центричного, але не тетраконхового храму: до квадратного основного ядра приєднуються теж квадратні нижчі об'єми, утворюючи в плані хрест. Цікавим зразком пізнього барокко є мурована дзвіниця Воскресенської церкви, споруджена тоді ж, наприкінці XVIII сторіччя. В її пластичних обрисах і декорі також вгадується рука видатного українського зодчого.

П'ятницька церква

Перлиною чернігівського зодчества є добудована й перебудована впродовж століть П'ятницька церква – пам'ятка кінця XII – початку ХІІІ сторіччя, побудована, ймовірно, видатним древньоруським зодчим Петром Милонєгом. Церква була така названа на честь Праськов'ї П'ятниці, яка сприяла розширенню торгівлі в місті.
Під час Великої Вітчизняної війни ця унікальна споруда постраждала від прямого влучення важкої авіабомби, та зусиллями видатного архітектора-реставратора П.Д. Барановського була не тільки піднята з руїн, але й відновлена в первісних формах, без нашарувань XVII-XVIII сторіч. Пам'ятка належить до типу чотиристовпних, триабсидних та одноверхих храмів, поширених у XII сторіччі. Однак співвідношення розмірів основних об'ємів і барабана, перехід від площин стін до барабана за допомогою триярусних арок-закомар і піварок-аркбутанів надають будівлі, зведеній з червоної плінфи, динамічного, компактного та енергійного вигляду. Довершена всефасадність споруди, поєднана з пластичністю її форм, з простотою просторового вирішення, посилює враження величності й монументальності загалом невеличкого храму.

 

 

Нартекс - притвор, передня частина храму. Міститься здебільшого під хорами.

Аркатура - кілька однакових арок на фасаді будівлі або в її інтер'єрі.

Капітель - верхня декоративна частина колони, пілястри або стовпа, розташована між стовбуром колони і горизонтальним перекриттям.

Волюта - архітектурна прикраса у формі спіралевидного завитка з очком у центрі. Складова частина ордерних капітелей, архітектурна деталь карнизів, порталів, дверей, вікон.

Закомара - напівкругле чи кілевидне завершення зовнішньої стіни будівлі, що закриває собою внутрішнє склепіння і відповідає його обрису.

Аркбутан - зовнішня опорна кам'яна або цегляна напіварка, яка підтримує стіну й одночасно служить за своєрідний декор.


 

MyCounter - счётчик и статистика

© 2007-2011. Пам'ятки рідного краю
Розробка та підтримка - dSb